Глава 3

Рано-вранці знову — той самий собачий гавкіт, стукіт кришки сміттєвого бака, і краплі осіннього доща на стіклі, та недопита чашка з чаєм.
На календарі — все те саме: 12.11.25.

Галина Олександрівна довго сиділа на ліжку, дивлячись, як за вікном вітер крутить останні жовті листки. Здавалося, вони давно мали впасти, але щось невидиме вперто тримало їх на гілках — так само, як її тримала надія.

Вісім років тому я вже виривала Аню з лап смерті…
Тоді блокнот допоміг. Вона пам’ятала той день до дрібниць — запах лікарні, крик доньки, холодні пальці лікаря. І тоді вона вперше відчула: цей зошит — не просто річ.

За все життя Галина користувалася блокнотом нечасто. Купила його випадково, у крамниці в жінки, яку в містечку називали божевільною. Тоді вона скептично посміхнулася: «Щасливий блокнот? Що за нісенітниця?»
Та коли перші записи почали здійснюватися, сміх зник.

Вперше свідомо вона використала блокнот багато років тому, коли чоловік сказав, що покохав іншу.
Тоді вона написала:
«Залишишся зі мною. До неї не підеш.»

І він залишився.
Але з того дня більше не кохав.
Був поруч тілом, але не душею.
І лише народження доньки ненадовго повернуло тепло в їхній дім.

Чоловік змінився тільки тоді, коли з’явилася онука — Анюта.
Вона стала його єдиною радістю, світлом у домі, якорем, що тримав його від розпачу.
І саме тоді Галина зрозуміла: її запис колись врятував не лише чоловіка, а й дитину, яка мала народитись.

І тепер, можливо, саме це минуле стало причиною теперішнього.
Може, блокнот хоче забрати те, що колись подарував?

Галині Олександрівні чоловіка, донці спокій у сімї, а сама головне їхню Анютку.