Глава 1

Галина Олександрівна розплющила і побачила краплі дощу, що повільно ковзали по стіклу. На підвіконні стояла та ж чашка з недопитим чаєм — темна плівка застигла на поверхні, мов час, який відмовляється рухатись далі.
А за вікном знову лаяв сусідський пес. Той самий пес… той самий день.

Жінка важко підвелася з ліжка. Погляд ковзнув на календар — і серце різко стиснулося.
12.11.25.
Знову.

Вона відчула, як холод повільно піднімається від п’ят до грудей.
«Ні, цього не може бути. Це сон. Просто сон…» — прошепотіла, але пальці торкнулись аркуша. Дата була реальною.
Знову є шанс. Знову той самий день. І, можливо, шанс врятувати Аню.

Галина що є духу штовхнула приліжкову тумбочку, і весь її вміст — ліки, окуляри, фотографія онучки у рамці — розлетілися по підлозі.
— Та що я роблю не так?! — закричала жінка, відчуваючи, як у грудях піднімається паніка.

Вона впала на стілець, притискаючи голову руками.
Тиша. Тільки годинник цокав, як бомба сповільненої дії.
Погляд упав на старий блокнот із потертою обкладинкою — ще з тих часів, коли вона вела кулінарні записи.
Відкрила першу сторінку. Там — учорашній запис, ще чорнило не встигло зів’янути:
«Анюта не подавиться пирогом.»

Галина глибоко вдихнула й написала те саме ще раз, чіткіше, натискаючи на ручку так, що вона майже рвала папір.

Після обіду знову з’явилася внучка — усміхнена, з рум’янцем на щоках.
— Бабусю, я така голодна! — засміялася вона.
Галина зупинилася, стискаючи рушник у руках. Її погляд був важкий, насторожений.
— Не відходь від мене сьогодні, чуєш? Ні на крок.

— Звісно, — весело кивнула Анюта. — Але спершу я піду до дідуся, він кличе мене з майстерні!

І жінка знову відчула той самий холод у грудях. Той самий страх, що обпікає зсередини.

Вона схопила блокнот і, спотикаючись, побігла на кухню. Пальці тремтіли, коли вона вивела на новій сторінці:
«Аня не піде до дідуся.»

Закрила.
Зітхнула.
Поклала ручку.
Кілька секунд — тиша. Навіть пес надворі змовк.

А потім із подвір’я долинув голос чоловіка:
— Галино, ти не бачила Аню? Вона побігла до магазину — сказала, що купить мені гвинтики і щось її довго не має!

У жінки підкосилися ноги. Вона впала на стілець, втупившись у блокнот.
І тоді він сам розкрився. Повітря в кімнаті стало густим, мов перед грозою.
На сторінці під її записом чорнилом, схожим на кров, проступили нові слова, яких вона не писала:

«Долю не обдуриш.»

Галина стиснула рот долонею, щоб не закричати. Її дихання стало уривчастим, як у людини, що тоне.
Вона знала — все повторюється. Все марно.

Тієї ночі прийшли поліцейські. На виїзді з міста знайшли тіло дівчинки — по опису схожу на їхню Анюту.

Всі поїхали на опізнання.
Лише Галина Олександрівна залишилася вдома. Вона сиділа в темряві біля вікна, стискаючи блокнот, як спасіння.
— Якщо це шанс… я знайду, що змінити, — прошепотіла вона.