Пролог

За вікном повільно пролітало пожовкле листя, холодні краплі дощу одна за одною сповзали по склу. Десь у дворі грюкнула кришка сміттєвого бака. Сусідський пес знову почав голосно лаяти на дворового кота. Перехожі з парасольками неквапом проходили вуличками, оминаючи калюжі.
Багатьом не подобалася така погода — надто вже похмура, гнітюча й хандрова.
Галина Олександрівна не була винятком. Для неї це була не просто осіння негода — це був день, якого вона боялася понад усе.

Міцніше загорнувшись у вовняну хустку, жінка взяла старенький блокнот. Обкладинка давно вже пошарпалася, а багатьох сторінок бракувало.

На чистому аркуші була написана сьогоднішня дата — 12.11.25 р.
День, який Галина Олександрівна намагалася змінити, але не могла.

Під датою стояв її власний почерк:
«Анюту не зіб’є машина».

Це був день, коли мала померти її єдина внучка.
День, що міцно вкарбувався в пам’ять.
Що б вона не робила, якими шляхами не пробувала обійти долю — все марно. Вирвати дитину з лап смерті вона не могла.

— Бабусю, я прийшла! — пролунав із прихожої знайомий дитячий голосок.

— Анютко, я ж просила, побудь сьогодні вдома! — жінка й справді благала, щоб внучка цього дня нікуди не виходила. Можливо, хоч так їй вдалося б уберегти дитину.

— Я скучила за вами з дідусем. А де він?
— У гаражі десь порпається з машиною, — байдуже відповіла Галина та махнула рукою.
З дідусем Анюти вони вже давно стали чужими. Їх тримали поруч лише донька та онука. Інколи жінці здавалося, що якби не вони, давно б розлучилися. Можливо, і справді треба було зробити це раніше.

— Я піду до дідуся! — весело прощебетала дівчинка й вилетіла з будинку, немов фурія.

Галина взялася за приготування пирога і не помітила, як настав вечір.
Донька з чоловіком прийшли по Анюту й залишилися на вечерю.
Все здавалося спокійним, навіть звичним. На мить жінці здалося, що це лише параноя — що, може, сьогодні минеться.
Але внутрішній страх не зникав — навпаки, наростав.

Лише на секунду перед очима Галини з’явилася картина:
Аня сміється, бере зі столу шматок пирога, відкушує — і раптом хапається руками за горло.

— Мамо, викликай швидку! — закричала донька.

Але Галина вже знала — пізно.
Вона сиділа, скам’яніла, поки лікарі спокійно промовляли:

— Шансів не було.

…Пізніше, коли всі розійшлися, жінка сиділа в темряві, дивлячись на блокнот.

— Що я зробила не так? За що мене карає Бог? — прошепотіла вона.
— Який сенс у тому, що я знаю, коли це станеться, якщо не можу змінити?

У тиші лунали лише краплі дощу, що падали зі старої ринви.
Безсилля — гірше за смерть.