Розділ 53. Свято

     Повз неї пролунав металевий тупіт. Це пробіг цербер. Катя насторожилася. Вона побоювалась цих механічних псів, хоч її й впевнили, що вони стерегтимуть її та не завдадуть шкоди. Вона не зовсім довіряла техниці, до того ж, такій непевній. Вона не розуміла, яким чином вони взагалі рухаються? В них же не було ніяких пускових механізмів? Все було прозорим – тулуб та тонкі пасма золотих обладунків. 

     Однак, вона сприйняла цей світ, як і всі інші. Бо, вже знала, що тутешні дива ніяким чином не пов’язані з логікою та не можуть бути пояснені наукою.

   З летального апарату щось випало. Цербер схопив це у свою ціпку пащу та побіг, весело брязкаючи обладунками, до неї. За крок до неї він зупинився та випустив з рота блакитний непрозорий шар.

     Дівчина дивилась, не розуміючи, що їй тепер робити. Цербер підштовхнув мордою незрозумілу річ до неї.

     - Ти хочеш аби я взяла його? – задумливо спитала вона.

     Цербер кивнув.

     - Нічого собі! Ти можеш відповідати?

  Вона простягнула руку та обережно доторкнулась до холодної поверхні шару. Він вмить, наче, ожив. Почав ставати прозорішим зсередини, пульсувати та випромінювати на всі боки яскраво-блакитні промені. Це було так чарівно, що Катя якийсь час просто спостерігала за чарівним світлом, що осяяло все небо. Небо зараз нагадувало її рідне, земне. Однак, такої яскравої неприродної  блакиті вона вдома ніколи не бачила. 

   Невідомо звідки, в блакиті почали проявлятися білі серпанки, які чудернацьки розгортались, випускаючи з себе золоті летючі .. човни? В цьому просторі все було таким незвичним для її ока! Човни також скидались на якусь грудну клітину з «пташиного кіля» та «ребер». Ззовні ці конструкції захищали, застережливо рухаючись в повітрі, відростки з гострими кутами.

     Вони наблизились до неї, зробили кивок, вишукувались у флотилію та миттєво відлетіли.

     - Ти бачив це? – звернулась до Сніжка Катерина. – Вони мені кивнули. Точно. Я не могла помилитись. З якого б це дива? Це було так…шанобливо, наче я – їх володарка! Це було приємно! До речі, а куди вони поділись?

     Кіт подивися на неї та байдуже відвернувся, присвятивши себе розгляданню якоїсь хмарки в небі.

     - Не ревнуй! Знайдемо ми й тобі вимір, в якому тобі всі вклонятимуться.

    Кіт презирливо чхнув. Він і вдома непогано почувався. Їв з тарілки, яку йому виділив Олекса, спав на його ліжку, дозволяв себе пестити його гостям. Її водив  по просторах, аби це бідолашне дівчисько не заблукало тут. Хіба це – не володарювання? Бідненька, вона ще не знає, як можна чудово влаштуватись без всякого драматизму! 

    Сніжку стало трохи шкода своєї супутниці. Вона ще замала для того аби весь час носити його на собі. Він зробить їй послугу, пройдеться сам та дасть їй трохи відпочити.

     Він озирнувся, нявкнув, підвівся та поволі пішов царською ходою в бік площі.

     - Гей, Снігу, ти куди? – підхопилась Катерина.

    Однак, той поважно йшов, наче володар світу, іноді обертаючись до неї перевірити, чи не відстала вона.

     - Ти вже всі береги поплутав! – прошепотіла Катя. – Ось дістанемось додому, я все Олексі розповім!

   - Наївне дівчисько! – прочитав її думки кіт, - І що він мені зробить? Та й навіщо? Він знає, що я мандрую поза межами дому. Він знає, що  йому також судилось бути й провідником. Отже, я готую йому шлях. Він, таки, стане Володарем. Якщо вона справиться. Ох, вже ці самовпевнені діти!

    Доки вони прямували до площі, назустріч їм почали потрапляти ранні перехожі. Дівчина звернула увагу, що вона більш не бачила похмурих облич. Це було приємно.

     Вийшовши з бічної вулички на площу, вона захоплено зойкнула.

   Гігантський кристал став ясно-блакитним і віддзеркалював своє сліпуче радісне світло на всі будинки. Його підніжжя, що донедавна було жахливим сплетінням коренів, стало золотим та набрало чудернацько-витонченої форми. Навколо тутешнього центру життя поважно ходили охоронці – люди та охоронці-оберіги, як вона зрозуміла. Дивні безголові створіння з золотих величезних дзьобів та двох суглобчастих ніг та блакитно-прозорого тіла спостерігали, аби ніхто не наближався надто близько до кристалу.

     Коли Катерина з цербером підійшли до центру площі, охоронці шанобливо підійшли до неї та знов скоординовано кивнули їй. Біля підніжжя знаходилась група містян, серед яких вона побачила мера та його групу підтримки.

    - Сяюча Царівно, дякуємо Вам за виправлення нашого світу! – урочисто проголосив мер і всі вклонились їй.

    Катя не вірила, що це відбувається з нею. Бачили б зараз її батьки, як вшановують їх доньку! Трохи знітившись, вона спитала, звідки вони знають про виправлення.