Розділ 50. Битва з Кромомондами

     Місцеве сонце ще й не думало сідати, однак, надворі потемніло та почувся дивний крик. Ззовні лунав такий звук, ніби когось повільно вбивали.

     - Крамомонда! – схвильовано повідомив старший весляр.

     - Що це?

     - Це такий напів-птах -  напівжінка. Вона вбиває звуком.

     - О-о-о, то це щось на зразок нашої Сирени?

     Катря визирнула у вікно. Над їх домом, окрім «класичних» круків, ще кружляли жахливі створіння зі злим  жіночим обличчям та пташиним тулубом та крилами. Таких Крамомонд було чимало! Однак, на відміну від земних Сирен, що гарно співали, Кромомонди ревли, причому такими низькими звуками, що здавалось, ніби нутрощі наразі лопнуть від вібрації.

     Чим же це можна було припинити? Дівчина знов почала подумки перебирати всі свої «магічні» речі. Вона вискочила на ганок та почала по черзі випробувати лазерну вказівку, свисток, перстень з драгероном. Однак, нічого не відбувалось.

     - То я безсила з цим впоратись! – з відчаєм в голосі визнала вона.

     - Тепер нам треба йти у Долину.

     - А вони нічого не зроблять з нами  дорогою?

     Старший чоловік невпевнено знизав плечима.

     - То чим же захиститись? Незабаром настане темрява і тоді – все?! Нам кінець! А є що-небудь, чого вони бояться?

     - Вони бояться сонячного та місячного світла, - промимрив провідник.

     Катерину моментально осяяла певна здогадка й вона витягнула з рюкзака люстерко.

     - Ну ж бо, спробуємо!

     Вона направила промінчик світла від Місяця на найближчу Крамомонду.

    Та захитала головою, мов навіжена, заревла ще голосніше, ніж раніше, але за мить впала, осліплена на скали та сконала.

     - Йу-ху!!! Ми зробили це! Тягніть всі дзеркала, що знайдете по хатах! – скомандувала дівчина й чоловіки побігли виконувати її наказ.

     - «Снайпер з люстерка»! Ось хто я тепер! – похвалилась Катерина перед Сніжком та почала полювати на Крамомонд.

     Це була ще та битва! Тварюки підлітали без кінця-краю, роблячи піке та заходячи на нове, а дівчина цілилась та направляла місячного «зайчика» їм у вічі. Скільки тривала битва – вона не знала. Тіла мутантів важко плюхались на землю, і вона здригалась кожного разу, почувши цей звук. Вона чула, як лаялись чоловіки, як шипів Сніжок у неї за плечима…

     … Все ж, через певний час, все втихомирилось. Трупи Крамомонд встеляли їх шлях. Тепер, це була справжня Могильна Пустка! Такою зробила цю землю саме вона! Це було водночас огидно та урочисто – крокувати по тілах ворогів. «Бачила б мене зараз мама!», - скептично думала  мандрівниця.

     Коли зелений Місяць зайняв своє положення в зеніті, вони, нарешті, дістались потрісканої землі з металевим блиском.

     - Це ж не земля!

     - Звісно! Це – верхня частина бункеру, в якому тримають Вожака зграї.

     - Нічого не зрозуміла! Якщо він – вожак, то хто і навіщо його тримає там?

     - Вожак колись хотів допомогти людям. Тому його зачинили у сховищі. Однак, птахи його дуже шанують. Якщо нам вдасться переманити його на наш бік – вважайте, ми – виграли!

     - То зробімо це! – підхопилась на ноги Катря. 

     - Гадаю, що це – не так просто, - обережно відповів старший чоловік. – Його надто довго тримають під вартою. Він ненавидить всіх.

     Несподівано, Сніжок почав випинатись з заплічника.

     - Тихо, обережно! – притулила пальця до губ його компаньйонка.

     - Нам треба спуститись униз, - повідомив молодший чоловік.

     Доки вони роздивлялись, яким чином їм спуститись по гладкій металевій поверхні, почувся дивний лязкіт. Всі перезирнулись та побачили перед собою величезного металевого крука, що приземлився прямо перед ними. Він світив червоними очима та нюхав повітря, намов той собака!

     - Це – взагалі якийсь робот! – прошепотіла дівчина старшому чоловікові.

     Однак, той не зрозумів її. 

     - Штучний він! Відволічіть його!

    Чоловіки почали спокійно ходити перед круком, потім почали бігати в різні боки… Цим вони дещо поставили його в тупик. Птахо-робот просто розгубився та не знав, кого саме йому слід наздоганяти. Він сіпався то вліворуч, то – вправоруч.

     Катерина в цей час знайшла підхожий міцний дрин, підкралась до крука та з усієї сили жахнула його по голові. Той несподівано крякнув, стрепенувся та закляк. Червоні очі вискочили з орбіт.

     - Йой! Як жорстко! Але, мені не шкода його! -  істерично розсміялась дівчина та поспішила спуститись та відімкнути Вожака зграї.

    Щурячись від місячного сяйва та розминаючи руки та ноги, з полону бункеру вийшла висока чоловіча постать у довгому плащі з капюшоном. Побачивши капюшон, Катя стріпонулась, подумавши про те, що за одягом знов ховається Арацел. Чоловік повернув до неї обличчя та вона побачила на ньому залізну пташину маску.

     То він був не птахом, а людиною!..

     - Послухайте!.. – почала Катерина, бажаючи пояснити щось Вожаку.