Розділ 49. Могильна пустка

     Слава Господу, вода була неглибока, тому вони намочили лише ноги.

     Підвівши очі, вони побачили прямо перед собою, зануреними у воду, кам’яні стовпи з натягнутими на них залізними іржавими ланцюгами та сходи, що підіймались  з води та вели у височенну стелу з викарбуваними на ній таємничими візерунками. Довкола не було нічого, окрім гладкої поверхні води, що смикалась із похмурим небом. 

     Вони піднялись сходами та опинились у похмурій сірій та пустій будівлі. Сніжок зліз з її рук та почав все винюхувати. Поки він поводився спокійно. Напевне, тут їм нічого не загрожувало. Вони пройшли низку кімнат та опинились у чорного входу. Катерина з хвилину повагалась, але таки штовхнула двері.

     Нічого страшного не відбулось. Навкруг було якось дивно тихо. Мандрівники знов опинились в країні білого туману. Новий світ наче закляк у бездіяльності. Навіть, метеликів та птахів не були видно й чути.

     - Дивно, Сніжку, як гадаєш? Навкруг немає нічого. Навіщо ж було мурувати цю стелу? Вочевидь, що тут існували майстри, які її зробили. То де ж вони?

   Катя зупинилась на порозі й взяла Сніжка на руки. Йти по коліно в холодній воді їй зовсім не подобалось. Однак, іншого ж виходу в неї не було. Вона вже занесла праву ногу над водою, аж раптом з туману виринув старий човник, в якому сиділо два чоловіки. Вдягнені вони були у рване та надто старе вбрання.

     - Просимо, панночко! – промовив до неї старший весляр.

     - Добре, - здивовано погодилась Катя.

     Вона швидко перебралась у човен, доки чоловіки не передумали, та вмостилась на лавці.

     - А чому у Вас тут так тихо? – спитала вона.

     Чоловіки перезирнулись.

     - Хіба Ви не знаєте, куди потрапили?

     - Ні, - похитала головою мандрівниця.

     - Це – могильна пустка. Тут немає кому говорити. 

     - Тобто?

     - Тобто, тут нічого й нікого немає, окрім нас та цих!

     - Кого «цих»?

     - Птахів, бодай їх розірвало!

     Дівчина нічого не зрозуміла.

     - А, можете мені пояснити?

     - Колись, у нас був цілком розвинений світ. Але сімейка чорних магів – Лордів Темряви наслали на нас своїх воїнів-птахів. І ті знищили майже все живе.

     - Як? Як птахи могли таке зробити?

     - Це ж не звичайні птахи, а – войовничі! Вони нападали на людей та вбивали їх одним ударом гігантського дзьоба…

     - А, як же зараз? Чому тоді Ви – живі?

     - Дещицю людей вони залишили, аби ми обслуговували їх. Особисто ми кормимо їх. Є дівчина, що розважає їх співом. Є ще дехто.

     - Жах! Щоб птахи командували людьми?!

     Поки вони говорили, човник дістався протилежного берегу та всі вийшли.

     - Ви сховайте свого білика, бо заберуть поганці його собі й більш не побачите!

     Почувши це, кіт шмигонув у рюкзак та зачаївся там. Катя почала роздивлятись навкруг. От тепер вона побачила повчища величезних круків. Вони літали в них над головами, сиділи біля води та на березі.  «Цікаво взагалі, якби запустити сюди наших хлопців з рогатками, чи швидко вони б розігнали цю пошесть?» З огляду на те, що ніхто не обурився після її думок, Катя констатувала, що телепатією птахи не володіють. Це вже було добре.

     - А куди ми направляємося? – поцікавилась вона.

     - В нас є одне пророцтво. Воно говорить, що в той час, коли до нас завітає юна панночка з білим звіром, вона може знищити вплив Ангрієнни та Арацела на наш світ…

     -  Он як! То чого ж Ви мовчите? – зраділо вигукнула Катря.

     - Однак, для цього, ми маємо провести її, тобто – Вас, у Долину могил.

     - І що ми маємо там робити?

     - Гадаю, Ви про це дізнаєтесь в якійсь спосіб, - відповів старший чоловік.

   Вони пройшли крізь омертвілий сірий ліс та побачили населений пункт. А перед ним – величезну клітку, в якій знаходилась дівчина Катиного  віку. Вона була природною брюнеткою, вдягненою в чорний обірваний одяг та взуття, що скидались на пір’я. Дівчина про  щось співала з журбою, а хижі птахи літали навколо неї та намагались дзьобами клюнути її крізь металеві прути.

    «Все догори дригом! Це такі птахи повинні бути у клітці, а не людина!», - обурено подумала Катерина.

    Але потім її вразила думка про те, що, можливо, з точки зору птахів все повинно відбуватись навпаки. Люди ж ніколи не питали пташиного дозволу будь на що. Можливо, вони також прагнуть аби їх поважали?

  Однак, дівчину їй було шкода набагато більше, ніж круків. Тому, вона замислилась над тим, як допомогти бранці та витягнути її з клітки.

    - Панно, мене звати Зорка. Спасіть мене, - жалібно промовила вона, коли Катерина проходила повз неї.

    - Я спробую, - кивнула головою Катя.

   Селище, до якого вони дістались, було абсолютно пустим. Дівчина обшукала всі домівки в спробі знайти їжу, але їй дістались лише кілька консервів.

    - Ну, Сніжку, спочатку наїмося, а потім все інше. А Зорці хтось дасть поїсти?

    - Хто, птахи? Ви ж бачили, яка вона тонка!