Розділ 47. Петля простору

     На ранок все місто вийшло провести Небесну Мандрівницю в наступний шлях. Перед цим, їх добре нагодували китовим м’ясом та овочами, дали із собою величезний пакунок, якого Катя ледь могла втримати, кухоль води, та допомогли Сніжку зайняти його почесне місце в заплічнику.

     Дівчина зайняла місце на березі каньйону. Рівень води за ніч значно впав. Але води залишалось ще багато. Містянам мало б вистачити до наступного року. Вона помітила, як з гори повільно спускався величезний куб  замерзлої води, в якому знаходилось кілька величезних китів. Отже, айовитам вистачить і води, і м’яса. Вона зітхнула. Аби карти зараз її не підвели!

     Вона дістала їх з кишені. Карти запульсували, замиготіли, наливаючись густим фіолетовим відтінком. Руки в неї затремтіли. Вона відчула, як її підхопило повітряним віхором та здійняло у повітрі.

     І вже тут, у небесній воронці, вона побачила, як перед нею виникла знайома постать чорного мага. Клятий чаклун підіймався швидше за неї! Знов їй доведеться гнатись за ним по різних вимірах. Голова в неї запаморочилась, очі заплющились. Клятий Арацел! Настала темрява…

   Коли вона отямилась, то опинилась не в горах, а в полі. Прямо посеред нього знаходилась напіврозбита хата, абсолютно «Шевченківського» вигляду! Самим цікавим було те, що з її стіні підіймалась круто вгору хитка  та тонка драбина, що губилась у вишині…

     - Чекайте, це що – драбина на «Бобове стебло»? Але, ж я – не Джек, на хвилиночку* (*- Катря згадує відому англійську казку «Джек та бобове стебло»)!   

     - Отже, що з цим робити?

     Катерина обернулась аби розшукати кота, який щойно був біля неї. Однак, Сніжка ніде не було.

     - Цього ще мені бракувало! – у відчаї вигукнула дівчина. - Це ж треба? Весь час вони мандрували разом, і нічого страшного з котом не відбувалось, а зараз – зник!

     - Ня-я-я-у-в! – раптом почула вона звідкись згори.

     Катря машинально підвела голову та побачила кота, який хитався на верхній дощечці драбини.

     - Чого ж тебе понесло туди? Йди до мене!

     Вона просила його й так, й інакше, але кіт вперто сидів там й не збирався повертатись. Сніжок сидів з байдужим виглядом та дивився вгору.

     - Навіть, не думай! – вигукнула Катерина та полізла за ним.

     Але, чим ближче вона ставала до нього, тим скоріш він віддалявся від неї.

     - Я ж – не граюсь з тобою! Ось, почекай! Доберусь до тебе! Ти, маленький негіднику, ти ж знаєш, що мені стає погано на висоті!

     Сніжок  так зухвало на неї дивився, немов кидав їй виклик. «А ти не зможеш, як я!» - ніби дражнив кіт її.

    Драбина хиталась і Катя ледь втримувалась на ній, щоб не впасти. Коли вона дісталась кота та подивилась вниз - ледь не зомліла. Ій здалось, що під нею вже пливуть хмаринки. «Треба дивитись лишень в гору!» - наказала вона собі.

     А вгорі вона побачила щось незрозуміле. В небесному тумані вона побачила прозорі та хиткі тунелі. Їх було безліч. І Катя розгубилась. Куди ж було йти? Вибір завжди зваж чує все. Це, як у казці: «Підеш вліворуч – життя втратиш, вправоруч – кохану людину!». Що ж їй обрати? Тут їй спало на думку, що повинні підказати вихід магічні карти.

     Вона витягла їх, але цього разу вони були мертвими. Вона навіть дмухала на них, щоб оживити, однак, кляті шматки картону сьогодні не хотіли спілкуватись з нею.

     - Лайно! – висварилась вона та подивилась на кота.

     Виявляється, що той майже зник в одному з тунелів.

     - Стоп! Почекай! – ось вихід і було знайдено.

     Вона гадала, що наступний хід повинна зробити вона, а кіт вирішив по-іншому, й сам його зробив за неї.

    В принципі, Катя не могла ображатись на нього, оскільки Сніг був не звичайним котом. Для неї він став справжнім помічником. Тому вона, не гаючи часу, полізла за ним. Майже одразу, вони опинились у якомусь білому та м’якому проваллі. Вона почувала себе так, ніби борсалась у суцільній ваті. Але за пару хвилин, вони вибрались звідти, впавши прямо з неба на стогу сіна.

      Стог  же знаходився на задвірках гостинного двору, який здався їй знайомим. 

     - Тю, та я ж тут вже була! Це ж рідний вимір Арацела! Петля простору замкнулась? Цього ще тільки бракувало!

     Їй зовсім не посміхалось повернутись в Королівство Ангрієнни та її сина. Вона вхопила Сніжка на руки та обережно попрямувала бруківкою по місту. Де їй знайти гостинних мешканців, які б вказали дорогу звідси?