Розділ 46. Жертвоприношення

     Рівно о тій порі, коли над містечком здійнявся місцевий Місяць, з крайньої вулиці показалась процесія. Засмучені батьки та мешканці вели до страшного порталу перелякану жертву. Дівчина знаходилась в стані, близькому до втрати свідомості. Катя бачила та майже фізично відчувала, як так ледве рухає ногами, наближаючись до місця власної загибелі.

     - Бідна!

   Їй було так шкода жертви, що вона ладна була вискочити з своєї засідки та кинутись на допомогу. Але розум підказував їй, що вона б не вирішила цим проблеми. Ну, відбила б вона дівчину від рептилії, то б та зжерла в цей раз іншу, не таку молоду та привабливу!

    Біля самого порталу дівчина впала на коліна і почала голосно плакати. Батьки рвались за нею, однак натовп міцно тримав їх.

    Наразі з’явився гул. В очах у Каті зарябіло та відбулась «помилка картинки», як би висловився айтішник.  Все попливло перед очима, простір за межами видимих воріт відкривися ще більше.

    Щось надто важке швякнулось на землю. Одночасно з поштовхом, всі побачили, як з порталу вилізла верхня половина хижої туші гігантської жаби.

     - Тьху, мерзото! – здригнулась від огиди Катя.

   Жертву почали підштовхувати до жахливого прибульця. Всі впали перед жаб’ячою мордою на коліна. Увага родичів була прикута до бідної дівчину, яку вони бачили зараз востаннє. Однак, Катя побачила зі своєї засідки абсолютно іншу картину. Містяни знаходились перед ворітьми й бачили лише те, що було перед ними. Катя бачила картину збоку від порталу. І там, крізь хвилі повітря, які весь час коливались чи то від подиху мерзотної тварини, чи то – з інших причин, вона побачила, що туша жаби плавно переходила у … металевий корпус видовженого предмету на кшталт …  літака!

    Що? Катя здивовано протерла очі. Так і є! Жаба ковтнула жертву  і щезла за порталом, відкривши Каті свою справжню суть. З поверхні планети старував космічний корабель! То що це означало?

    Катю осяяла радість істини. То дівчину насправді не з’їли! Її під виглядом людожерської традиції вкрали  іншопланетяни! Ї, скоріш за все, вони були схожими на людей. Бо, дівчина, точно, потрібна була їм для «свіжої крові» в генофонді!

    Тут Катря здивувалась сама собі, як доречно в голові в неї пригадались знання з біології. Звідки той «генофонд» виліз? А, таки виявляється, зайвих знань не буває! 

   На іншому боці від порталу люди ще жалкували за жертвою людожеру, а Катерина вже поспішала до них, аби заспокоїти, врешті-решт, засмучених містян.

    - Слухайте мене, народе Айовитів! Мені було видіння того, що відбувається насправді. Ваші дівчата залишаються живими. Їх просто забирають до іншого світу. Рептилії – це річ, яка переправляє їх в те місце, де вони відтепер житимуть.

    - Це точно, Небесне Мандрівнице? – благально вхопила її за руки мати останньої жертви.

    - Абсолютно точно! Ви можете не оплакувати доньок. З ними все добре.

    Старійшина Айовитів  подивився на неї з недовірою.

    - Сподіваюсь, що Ви вірите в те, що говорите.

    - Аякже! Я бачила все це на власні очі!

    - А якщо це була зорова примара?

    Катя на мить задумалась. Те, що вона бачила – ніяк не могло бути ілюзією. Всі ж присутні бо, відчували вібрацію космічного корабля та звук його відльоту!

    - Ні! – категоричним тоном заявила Катерина.

    - Святий Дух Вас благослови! – кинулись до її ніг матері колишніх жертв та почали цілувати її ноги.

    - Та Ви що? Припиніть негайно!

    - Ви ж принесли нам благу звістку! – почали пояснювати їй містянки.

    Десь вона вже чула таке! Блага звістка? Це з Біблії? То тепер її намагатимуться канонізувати, чи що? Зробити з неї якогось святого, ідола чи героя?

    - Е-е-е, ні! Це – не блага звістка. Це – просто повідомлення! – енергійно запручалась вона.

    - От, якщо коли-небудь ви побачитесь зі своїми «пропажами», тоді це й буде благою звісткою.

    І раптом, в вечірній тиші почувся спочатку - далекий гуркіт, що все наближався, далі – в повітрі, прямо над каньйоном виникло кілька величезних темно-блакитних кубів замороженої води, в яких убачались великі морські тварини та рибини. Вони плавно спустились на дно урвища й крига одразу почала танути. Почувся шумний плескіт тонн води та хвиль, що здійняли гігантські «кити».

    - Це – просто диво якесь! – прошепотіла Катя, вкрай вражена побаченим.

    - От за це диво ми й віддаємо наших найкращих дівчат, - відповів старійшина.

   Рибини щосили били хвостами по воді, створюючи хвилі, подібні до невеличкі цунамі. Земля тремтіла. Видовище та враження були просто незабутніми! Спочатку, води утворилось майже по рівень пустелі. Однак, за мить, її рівень почав зменшуватись. Куди ж вона дівалась? Катя пам’ятала, що стіни та дно урвища були каменистими. «А-а-а, там же був отвір! Так он воно що! Вона думала, що вода потрапляє до каньйону саме через нього, а виявляється, навпаки, через нього вона витікає».

    - А куди дівається звідси вода?

    - До інших міст та селищ.

    - А ваші моря та океани?

    - У нас їх обмаль. І вони маленькі. Саме через це ми й потребуємо допомоги ззовні. Мандрівнице, можна у Вас щось спитати?

    - Звісно, - здивувалась Катя.

    - Як Ви гадаєте, чому «Верхні» нас обманюють? Чому не розповіли, що насправді вони не вбивають наших дівчат? Я так розумію, що вони також потребують обміну між нами?

    - Я ж не в курсі. 

     Старійшина подивився на неї, не розуміючи, що вона говорить.