Розділ 45. Світ Айовитів

     З відчуттям полегшення, Катя видохнула й розплющила очі. Як і завжди, вони опинились в гірській стороні.

     - Це мені така доля випала – весь час лазити по горах? – дивувалась вголос Катя.

     Сніжок мовчки простував, ніби його це обходило.

     - От якби я могла залишитись в Раесі, … - бідкалась вона, згадуючи блакитні очі Лойо.

     - Боже, коли я вже лишу того рюкзака? Остогидло його таскати, Сніжку, це зараз – не про тебе! Бідна моя шубка! Скільки потів вона на собі відчула, поки я тут знаходжусь! Носила я її й під дощем, й на морозі, й, навіть, під сонцем! І вицвіла вона, але я все одно любитиму її!

    Дівчина обережно згорнула шубку та поклала в заплічник.

     - Ну, що, друже? Підемо далі?

    Сніжок підвівся та побіг поперед неї. Катя поспішила за ним, повернула за ріг та побачила дивну картину. На пляжному піску розташувалась група людей у примітивному одязі, які, вклонялись бетонній плиті, що була вкопана в пісок. Плита була зелена й нагадувала ту, в якій Катерина спаслась зі світу скелетів. Однак, ця не була схожа на таємний безпілотник - НЛО. Н вигляд плита була просто плитою. То чого сидіти на колінах та вклонятись їй?

     Раптом,  плита почала трощитись прямо посередині. Від неї відлітали маленькі камінчики та великі брили. Однак, верхня половина плити чомусь не падала.

     - Сьогодні з’явиться! – голосно констатував чоловік середнього віку, схожий на старійшину.

     - Ну що, ризикнемо показатися? – спитала дівчина в кота та сміливо вийшла з-за каменю.

   Люди  мало не остовпіли, дивлячись на неї. Хтось хапав ротом повітря, хтось радів, а хтось насторожився. Проте, Катерині було до цього не звикати.

     - Добридень, добродії! – привіталась вона.

     Хтось привітався з нею, хтось вклонився, а хтось опустився на коліна.

     - Ви – Небесна Мандрівниця? – спитав її старійшина. – Нас попереджали про Вашу можливу появу. 

     - Можна й так сказати. Давайте, одразу перейдемо до справи. Чесно, я вже так втомилась від цих «мандрів», - зізналась Катерина. – В чому полягає проблема Вашого світу?

    - У нас все було б добре, якби…

    - Якби що?

    - У нас є важкі щорічні жертвоприношення. Якраз сьогодні, напевно, воно й відбуватиметься. Бо брила почала руйнуватись.

    - А це – ознака?

    - Так. Коли таке трапляється, за кілька годин з’являється посланець за жертвою.

    - І кого Ви віддаєте?

    - Найгарніших молодих жінок.

    - Звісно, можна було б здогадатись! – істерично розсміялась Катря.

    - А для чого віддаєте? Посланець з’їдає нещасну. А ми отримуємо воду на цілий рік.

    - Воду? На рік? Он воно що! – пробурмотіла дівчина, розуміючи, чому місцева спільнота погоджується на таку пожертву.

    - Але, хіба він не може з’їсти старигана-доходягу, а не юначку?

    - Ні, така угода склалась одразу, з першої миті спілкування з рептиліями.

    - Рептиліями? Якими?

    - Ну, кожного разу прилітають різні. Бувають жаби, бувають ящірки.

    - Гидота яка! – скривилась Катря. – Як називається Ваш світ?

    - Айовити, - гордо промовив старійшина. – Дозвольте, я проведу вас до нашого селища. Залишатись на вечір поза домівкою сьогодні буде небезпечно.

     Айовити провели її до свого містечка. Влаштували їй та Сніжку почесний обід та почали розповідати про своє життя-буття. Жили Айовити в патріархальних будівлях, та таких же родинах. В них було чимало молоді, однак ті були залякані та тихі.

    - Вони у вас завжди такі?

    - Майже. Особливо, перед жертвоприношенням.

    - Зрозуміло.

    - Ій стало шкода цих сумирних людей, які вимушені були віддавати власних доньок задля води, задля життя всього племені.

     Старійшина показав їй картину, написану місцевим художником. З містечка, в якому, навіть, будівлі були занадто витягнутими, ніби вони здійняли свої руки вгору та волали про пощаду, маленька груп чоловіків вивела до воріт між світами налякану дівчину. За воротами на неї чекала огидна  величезна туша з акулячим ротом, вухами-молотами,величезними огидними слизькими верхніми кінцівками.

     - Погань яка! – скрикнула Катя.

     - Так, -  насправді, вони ще гірші! І кожного разу вони стають різними.

     - Може, їх забирають різні представники їхнього «племені»?

     - Ага, раз на рік вони хочуть їсти, та ще й по черзі?

      - От і мені здається, що тут щось нечисте!

      - Як взагалі може бути чистою пожертва?

      - Чому ж ви не збунтуєтесь?

     Старійшина гірко зітхнув.

    - Ні, тут відбувається щось не те, про що вони собі уявляють, - подумала Катя. Якщо клятій рептилії треба просто нажертись, то навіщо вона вимагає самих гарних,  струнких дівчат? Хіба не краще поласувати якимось товстуном?

     Якщо мислити логічно, такі дівчата потрібні були б тільки задля продовження роду. Однак, люди не можуть схрещуватись з ящірками, хай, навіть, великими! Що тоді?

     Ця думка кілком застрягла в її голові. Катя зрозуміла, що не зможе заспокоїтись, доки не вирішить цю загадку. Їй було дивно, чому на таку очевидну річ за сотні років ніхто з місцевих мешканців не звернув увагу.

     Вона спитала думку старійшини з цього приводу. Той відповів, що також колись переймався цим питанням. Але на кону були надто важливі проблеми, ніж  відповіді на запитання. Якби вони не виконували прадавню забаганку ящерів, ті б не транспортували їм воду та  морських тварин. А без цього їх вимір щезнув би! Катря хотіла зухвало заявити, що тоді саме вона дізнається про це. Але потім завбачливо подумала, що  в неї може не вийти. А бути хвальком вона не збиралась.