Розділ 42. Простір «коників-стрибунців»

     Зараз Катя плюхнулась на якесь поле. Слава Богу, що посадка була м’якою! Скільки ж ще їм потрібно «пройти» світів аби потрапити додому? Зітхнувши та обдивившись, вона зрозуміла, що радіти зарано. Все поле було в якихось воронках. Це не були штучно вириті ями. Все це було набагато гіршим! Обережно підійшовши до однієї з таких, вона побачила всередині якусь мерзоту, схожу на гігантських комах. З одного боку, вони скидались на кіношних «чужих», з іншого, за будовою ніг – на коника-стрибунця. Вони рухали своїми мерзенними кігтями, і дівчину ледь не знудило.

     Крім того, їй здалось, ніби тварини їли землю. І від цього їй стало ще гірше! Вона придивилась. Точно, вони їли землю, а до того, ще й зелені рослини, яких росло повно навкруг. Стрибуни об’їдали листя до голого стебла, наче гігантська сарана. Однак, чомусь їм не подобались буро-червоні кущі. Можливо, вони були отруйними для них?

     Вона була впевнена, що їм слід опасатись цих тварин. Катерина вирішила спробувати пробігти між воронками, поки що не вдаючись до магічних засобів оборони. Залишить їх на майбутнє.

     Зібравшись з духом, вона, немов той заєць, понеслась стрибками по полю. За нею виниряли страшні голови з хітину, однак, не встигали вхопити прудку дівчину.

    Пробігши поле й захекавшись, вона, нарешті, зупинилась та визнала, що втратила фізичну форму. Звісно, не зовсім втратила, однак, колишньої швидкості не було. Що це на неї вплинуло – втома від того, що вона весь час таскала за плечима кота, чи щось інше? Але результат був очевидним. Треба відновити тренування!

    Вона озирнулась, боючись побачити за собою переслідувачів. Проте, деякі тварюки повиповзали з землі, а більшість лишилась у воронках. Перед нею тепер був ліс, який завжди її спасав. Чи спасе наразі? Вона дуже бажала цього! Було б надто несправедливим, пройти через усі ті випробування й загинути зараз, коли від її вдачі залежить доля усього Всесвіту, бодай, і викривленого!

     Кіт почав вимогливо нявкати, й Катерина випустила його. Сніжок почав лапами дряпати ковдру.

     - Ми полетимо? – здогадалась дівчина.

     Так і сталось. Вони всілись на імпровізований літак й кіт скерував підйом.

     І знов, перелетівши через ліс, вони побачили лінію голих скелястих гір. Напевне, стрибунці тут все вже повиїдали?!

   Пролетівши ще трохи вправоруч, мандрівники побачили неподалік справжнє середньовічне місто, оточене з усіх боків ровом з водою, високою мурованою стіною з баштами…

     - Тут мають бути справжні люди! – припустилась такої думки Катерина, розмірковуючи, що така архітектура притаманна саме людям.

     Вона попросила кота скерувати ковдру прямо на самісінький центр міста. Ним виявилась площа, вимощена бруківкою, з високим помостом посередині.

       Звісно ж, в цьому вона не помилилась!

   Тут ходили, стояли – спілкувались та торгували містяни, на очах яких вони ефектно приземлилися… Що тут почалось! Всі прийшли в збудження та почали кричати, діти кудись побігли. Їм аплодували, раділи зустрічі з ними та, навіть, вклонялися.

     Що й казати? Це було приємно! Їй було трохи незрозуміло, чому раптом їм виказували таку пошану, а не об’явили, наприклад, служниками сатани? Але вона тільки раділа цьому.

     Буквально за мить, на площі з’явились поважні старі та молоді чоловіки в оточенні охорони. Їх кроки гучно лунали по бруківці, та всі містяни шанобливо вклонились прибулим. Почались вже звичні розпитування. Але Катя раділа цьому, тому що вже скучила за людьми. 

     Вона й до цього, майже в кожному просторі зустрічала людей, однак, не всі вони були так подібні на неї саму. Навіть, Заеро, який їй дуже сподобався своєю мужністю та цілеспрямованістю, був якійсь не такий. Він був взірцем дорослого чоловіка, однак, одразу було вочевидь, що він – не землянин. А ці люди були цілком свої.

     - Гоедан,  старійшина та Хранитель цього світу, - представився їй старший чоловік. – А це – мої підопічні: Борго та Лойо Райди.

     - Катерина Новак, королівна Неріен, - з гордістю вимовила вона.

Всі вражено зойкнули та присіли у поклоні.

    - Золотокосо мандрівнице Неріен! Ми раді вітати Вас у себе. Зараз Вас проведуть у ваші палати, Ви відпочинете, а потім ми перейдемо до справ, - розпорядився Гоедан.

    - Можливо, справи не терплять?

    - До ранку вони терплять. А завтра Ви самі все побачите.

    - Можна тоді дати мені провідника? Наприклад, цього юнака?

    - Джуніор Лойо! До Ваших послуг.

  - Як цікаво, - промовила Катя. – У мене на батьківщині, джуніорами називають молодшого представника родини.

    - А у нас це – титул, який юнак носить, доки не досягне повного віку, аби служити за посадою.

    - Ну, майже те саме, - пробурмотіла дівчина.

    - Я проведу Вас.

   Юнак шанобливо взяв у неї заплічник та Сніжка, й повів її до тимчасового житла. Шляхетний парубок був майже її віку, трохи старший, та дуже привабливий. Саме такими вона й уявляла собі колишніх воїнів світла. Стрункий та підтягнутий, з гарними та вольовими рисами обличчя, він скидався на казкового героя. Довге чорне волосся, схоплене на потилиці у високий «хвіст» на потилиці, надавав йому ще романтичнішого вигляду. Холодний погляд блакитно-сірих очей давав навзнаки, що з ним просто так не пожартуєш. На волоссі юнака було щось металеве на зразок маленької корони або знака відзнаки.