Розділ 41. Світ примар

     В новій місцевині, прямо посеред гір, дівчина побачила відкритий вхід до штучно зробленого тунелю.

     - Ніби, як для нас зроблено! – радо промовила Катя, випустила Сніжка та попрямувала довжелезним кам’янистим коридором.

  Раптом, кіт насторожився за закляк, а потім обережно поплазував вперед. Катря також принишкла. Напевно, на них чекав неприємний сюрприз? І, дійсно, за рогом вони побачили дивну капсулу у вигляді вертикального прозорого яйця, в якому сидів в синьому тумані монстр або мутант – пародія на недорозвинену людину. Череп був без якихось рис обличчя, «руки» закінчувались трьома видовженими пальцями-кігтями, тонкі ноги були взагалі без стоп. Він сидів скрюченим, ніби в анабіозі.

   Це було схоже на фантастику. До цього, все, що відбувалось з нею, було схожим на темне фентезі. А тепер – на фантастику про закриті лабораторії, де проводять генетичні експерименти. Від капсули тягнулись чисельні шланги та шнури. Це зовсім не сподобалось Катерині. Хтось же мав спостерігати за цим піддослідним? Отже, вони знаходяться в небезпечній зоні!

    Сніг присів та почав зацікавлено розглядати дивне створіння. Але, коли кіт наблизився до капсули – постать мутанта занепокоїлась та почала швидко пульсувати всім тілом.

     - Пішли мерщій звідси! – скомандувала Катя й вони поспішили геть від небезпечного обладнання.

     Однак, як на диво, більше вони нікого не зустріли в коридорі. Пройшовши його, вони опинились знов під відкритим небом. Неподалік, вони побачили величезну будівлю незрозумілої функції. На дивному металевому кострубатому підніжжі височила темна вежа, що вінчалась двома молотами, направленими в протилежні боки. Вони горіли яскравим вогнем і вочевидь, випромінювали агресію.

   З різних боків до вежі прямували цівки людських постатей. Але щось з ними було не так, як треба. Постаті були понуреними та абсолютно безвольними. Вони щезали в отворах вежі. І що з ними там відбувалось – було незрозумілим.

    - Може, їх там спалюють? – злякалась Катря, одразу передбачивши найгірший варіант розвитку подій.

     Однак, специфічного сморіду горілого м’яса не відчувалось, слава Богу!

    - Гадаю, нам слід триматись від них подалі! – промовила вона до кота.

   Вони почали обережно оминати вежу зліва – там було менше непрохідних хащ. І лише обійшовши вежу, дівчина впевнилась у своїх найгірших прогнозах. З отвору, що був на задній стороні будівлі, поволі виходили постаті – примари, які вже поводились гордовито та агресивно. Але вони не були людьми. Чогось їм для цього бракувало. Чого саме – вона поки не розуміла. І насправді, їй не хотілось це виясняти.

    Катя та Сніжок обережно почали продиратись крізь хащі, не втрачаючи з виду сірих примар. Ті тепер поводились так, ніби вистежували здобич. Вони роздивлялись на всі боки, й дівчина молилась, аби вони не мали розвиненого нюху. Постаті не мали якоїсь зброї, однак, дивлячись на їх войовничу поведінку, Катерина вирішила уникати спілкування з ними.

   Як вона зрозуміла зі слів Заеро та Головного Коректора Арканії, її головним завданням було просто проходження цих світів. Тому, вона може тихенько пройти, не привертаючи уваги примар, до іншого виміру, і все буде добре.

   Так вона й зробила. За пару годин мандрів лісом, вони дістались блакитно-сірого скелястого урвища.

    - І куди ми потрапили? – здивувалась Катя.

   Здавалось, що звідси немає виходу. Позаду залишився пройдений шлях. Попереду – урвище! Вона обережно пройшла кілька метрів та повернула за ріг.

   ІІ очам відкрилась загрозливо-сумна картина: на каменях сиділи та плакали в розпачу десятки пригнічених фігур-примар. Дехто хапався за голову, дехто тягнув руки додолу. Голови багатьох з них були обернені угору. Катя й собі перевела погляд на небо та заклякла від жаху!

   Над урвищем зависало дещо настільки страшне, що його було важко й описати. Але вона впізнала дещо знайоме та схоже з картиною, коли Арацела заковтнула небесна паща. Це також була паща, однак у неї, окрім акулячих зубів, були численні очі та хижі щупальця.

   «Можливо, це Арацел набуває таким чином собі сили?» - припустила вона. Примари летіли на пащу, немов безтурботні метелики на світло. Їй стало невимовно шкода цих бідних примар.

   Наразі вона не знала, чи драгерон відновив свою сили, чи – ні, але вирішила спробувати скористатись ним. Катя, втративши обережність, пішла поміж примар. Наблизилась якомога ближче до пащі та направила на неї перстень з драгероном.

   Що тут почалося!!! Паща спробувала зачинитись, задиміла та почала горіти. Почувся свист, пролунав страшний грім! В небі все закружляло… Відчувся страшний сморід, з неба почали падати шматки горілого м’яса та щелеп…

    Затуливши голову руками, Катя відскочила під виступ скали. Примари почали приходити до тями, стали набувати вигляду адекватних створінь. Вони все одно не ставали людьми, але пожвавішали та розпрямили плечі. В їх ході почала відчуватись енергія та впевненість. Постаті почали підводитись та йти звідси геть.

    Небо засяяло блакиттю. 

    - Ми – перемогли? – з радістю в голосі, спитала вона Сніжка.

    Кіт радо лизнув її в носа.

    - Ура!!!

  Вона обійняла Сніжка та відчула, як завібрували в кишені її карти. Стрілка зі знаків явно показувала їм шлях крізь урвище. Вже цілком довіряючи їм, Катя поклала свого супутника до рюкзаку, розігналась та стрибнула з урвища вперед.