Розділ 37. Допомога Сніжка

     Зараз вони летіли над сірими скелями, які вже стали для неї звичним краєвидом за останній час. Скільки вона взагалі прожила у цьому Царстві Пітьми? Місяці? Роки? Може, й роки, якщо зважити на часовий портал. Скільки часу пройшло в її Всесвіті? Чи залишився хтось з її рідних вдома? Вона цього не знала. Й було невідомо, чи дізнається про це взагалі…

     Вони все летіли та летіли. Аж на горизонті показалась тоскна картина кам’яної пустелі з червоно-чорним небом над нею. Але щось їй здавалось знайомим. Серед пустелі стояло багато невеличких каменів чи то скель. Проте, стояли вони дивним порядком, що говорило про їх штучне походження.

      - Це ж кладовище! Точно! От на що це було схоже! 

   В пустелі стояло чимало пам’ятників.  Вони були зроблені з товстих пласких брил з овальними верхівками.

     - Пригальмуй, Сніжку. Давай поглянемо, що це таке.

   Кіт опустив ковдру та Катя зійшла на землю. Брили були дивними, як і все в цьому світі. Якихось пам’ятних написів на них не було. І взагалі, вони, ніби складались з переплетених трубчастих кісток. Верхівки «прикрашали» страхітливі черепи з надто видовженими щелепами, які б робили у їх власників за життя незвичний  пародійно-жахливий вигляд. Деякі черепа трохи відрізнялись один від одного, проте, одразу було зрозуміло, що вони – не людські – Катря роздивилась в них позаду черепа довгі, загнуті догори роги.

    - Зупинімось? – спитала Катя у Сніжка.

   Той зупинив ковдру й вони зійшли на землю, точніш – на порох, що здіймався вгору при кожному їх кроці та викликав чхання. Єдине, що було смішним у цьому царстві мертвих – це те, що вони чхали наввипередки.

    - Ох, так і до алергії недовго! Поїхали? – констатувала дівчина.

    Сніг вильнув хвостом і ковдра сама наблизилась до них.

    - От скажи: чому ти тільки зараз вирішив, що нам вже не варто ходити пішки, якщо ти з самого початку міг керувати польотом? – почала докоряти йому Катря.

  Якби Сніг міг говорити, то обов’язково повідомив її про те, що деякі його можливості можуть розкритись не у всіх просторах. Але, він же не міг говорити!

   Наразі небо налилось густо-червоним зловісним сяйвом і обоє зрозуміли, що від цього не слід чекати нічого хорошого.

   За пару хвилин  здалеку з’явився цілий дивізіон летючих потвор. В принципі, Катя та й Сніг вже звикли до того, що над ними постійно літала всяка нечисть. Але ж треба було стерегтись її!

   - Давай десь сховаємось! – тихо запропонувала йому Катерина.

  Кіт подивися на неї з німим докором, ніби хотів сказати:

  «Серйозно? Я й гадки не маю, як сховатись самому, маленькому, але біленькому, якого дуже добре видно серед цієї темноти, а ти хочеш, аби я зробив і тобі схованку?»

  Ну, Катя це добре прочитала в його погляді.

   - Ну, вибач! Що ж робити?

  Кіт різко зупинив ковдру та нирнув під неї. Дівчина миттєво приєдналась до нього та зачаїлася.

  Хлюпотіння численних крил наближалось і невдовзі вони відчули тяжкий сморід, наче опинились біля джерела метану.

  - От, лайно!

  Вона затисла собі ніздрі, намагаючись не дихати носом. Кіт уткнувся носиком в її коліна. Проте, за мить, бажання дізнатись, що відбувається, змусило її трохи при підняти куток ковдри та подивитись на небо.

  Прямо над ними летіло тіло, що важило, непевно, не менше тони. Воно було білим та огидним, а ззовні було вкрите не менш потворним скелетом. І тут вона й роздивилась, що голову вінчали саме ті черепи, які вони бачили у вигляді пам’ятників.

   - Це в них – екзоскелети? – спитала вона кота й махнула рукою.

   У видовжених пащах потвори несли гігантські яйця.

   - Он воно що-о-о-о! – ніби розуміючи, що відбувається, протягнула вголос вона.

   Сніжок подивився на неї так, ніби хотів її знищити.

  «Що ти розумієш, маленька дурепо? Вони відкладають яйця в певний час, а потім летять сюди й помирають та залишаються навічно у цій пустелі!»

    Дочекавшись, доки всі потвори пролетять, мандрівники рушили подалі від цих місць.

   Вони знали, що зазвичай, у цих просторах жахливі місця на планеті були відокремлені лінією скель. Тому розраховували, що незабаром дістануться кращої місцевості.

   Так і вийшло. Показались гори, треба було влаштовуватись на ночівлю – місцеве сонце вже сідало. Вони поспішили шукати підходящого грота. Несподівано, Сніжок завмер. Катря також зупинилась. Наче пес, Сніжок зробив несподівану стійку та закляк. Катря метнулась за великий камінь та обережно почала дивитись на вхід. За мить вони почули шерхіт. Мимо них поволі пересувалась карикатурно скрючена тінь.

   Катерина трохи більше висунулась та побачила суцільний скелет з чудернацького виду кісток. Лише голова була вкрита старою землистою шкірою та довгими сивими патлами. На скелеті деінде убачались шматки вцілілого знайомого брунатного одягу та бурштинове намисто.

   - Ангрієнна! – тихо зойкнула Катря. – Нічого собі! То тепер вона розсипається на прах! Скільки ж їй тепер років? З тисячу?