Розділ 31. Непривітне місто

     Дорогою їй стали потрапляти попутчики і Катя вдивлялась у їх обличчя, намагаючись вгадати, чи все добре з цим світом. Перекошені сірі обличчя, навряд чи, могли свідчити про гармонійність цього світу…

     Все ж, вона була налаштована  на перемогу, тому змішалась з невеличким натовпом перехожих та увійшла до міста. 

     Вулиці були вимощені сірим каменем і все було таким сірим, що вона одразу уявила собі епоху земного Середньовіччя. Все було похмурим. Це здалось їй дуже дивним. Захисний купол навколо дерева та середньовіччя? Мешканці планети виявились поділеними на два табори: високорозвинені та відсталі у розвитку? Хіба може бути така прірва між ментальністю?

     Люди йшли, не підводячи вгору очей і за їх принишклими голосами Катя зрозуміла, що тут панує атмосфера страху. Що ж або хто міг їх так налякати? Звісно, скоріш за все, Арацел! Хоча, тут міг опинитись й інший злодій-володар на кшталт Арацела. Вона б цьому не здивувалась. Саме місто здавалось їй дивним. Хоч воно й було схожим на ті міста, малюнки яких збереглись в відомих енциклопедіях, дечим воно таки відрізнялось. В будинках були суцільні вікна, однак, із-за цього, в них не було відблисків  світла. Та й віконні отвори  лякали її своїми пустими чорними зіницями. 

     Дівчина уявила, що якби вставити в них кольорові вітражі, це місто одразу заграло би радісними барвами. Однак, в них не те, що – вітражів, простих вікон не було. Суцільна чорна темрява в них…

     «Як же там людям живеться?» - щиро дивувалась вона.

    Невдовзі вона знайшла гостинний двір і вирішила там зупинитись. Однак, чим же їй заплатити? Вона вивернула вміст кишень. Окрім того непотрібу, який вона вже ретельно вивчала у себе, Катя знайшла кілька мідних та білих копійок. А ну, як вони тут знадобляться?

     Вона напустила на себе поважного виду та сміливо зайшла до господаря.

     - Що бажаєте? Кімнату чи ліжко? – спитав він, дивуючись одягу прибулої.

     - Кімнату.

     - Добре. Чим будете платити?

     - Ось. - дівчина простягнула йому пару білих копійок.

     Чоловік здивувався ще більше, почав роздивлятись монетки, пробувати їх на зуб. Вочевидь, вони йому сподобались, бо він весь час пестив пальцями зображення герба на них.

     - А що це таке? Гроші?

     - Це … такі гроші, що ходять далеко від Вашого міста, - чесно зізналась вона.

     - Я це бачу. Однак, вони такі дивні, такі гарні,…що я їх візьму! 

     - Скільки вони коштують?

    Катря замислилась. Алюміній тут вже було винайдено чи ні? Навряд чи. Може, тут, навіть, його родовищ немає? Скільки ж тоді треба в цьому світі докласти зусиль, щоб зробити таку монетку, на яку не зважають у магазинах її світу? Напевно, дуже багато! Що ж можна було б придбати тут за всі ці зусилля зробити копійку?

     - Дуже дорого. За неї колись можна буде купити весь ваш двір чи, навіть, вулицю.

     - Вулицю? – ледве не підскочив господар.

    Він був настільки збуджений новою грошовою власністю, що відвів Катерину у найкращу кімнату та приніс їй повну тацю смачної вечері.

     - Бачиш, Сніжку, навіть тут можна влаштуватись цілком пристойно, - повчально казала вона коту.

     Той солідарно дивився на неї та їв м'ясо.

     - Нарешті поспимо, як білі люди, - мрійливо промовила дівчина, вклалась в ліжко та миттєво заснула.

    Сніг уважно розгледів кімнату, плюхнувся в ноги юної господині та заплющив одне око. Поки що він вирішив попильнувати за дверима. Хоч Катя й зачинила їх, він якось не дуже довіряв звичайним запорам…

    Однак, за десять хвилин, йому здалось, що поза межами кімнати досить спокійно.  Він витягнув лапки, поклав на них голову й спокійно заплющив друге око. Гостинний двір занурився в сон…