Розділ 29. Світ кістяків

     Головний Коректор Арканії з зацікавленням спостерігав за квітучим деревом, яке дивним чином вкоренилось на самій верхівці будівлі прадавнього каведіума. Скільки часу він досліджував свій світ, і ніколи не бачив аби дерева так запросто виростали у внутрішніх високих «двориках-колодязях» прадавніх мешканців. Їх місце було не тут, де, навіть, звичайного, не те, що – плодючого, грунту не було. Вони могли вкоренитись за рештками міст. Але сталось диво. І ось, він дивиться на фантастичні жовтогарячі квіти, що зберегли майже забутий аромат моря…

     Проте, морей вже не лишилось, лише – невеличкі озерця, а дерево – ось воно, виросло! Може, Арканія почала відроджуватись? Коректор обережно підійшов до краю будівлі та глянув униз. Там не було нічного нового та цікавого. Численні поверхи сірих прадавніх будинків, схожих на частини тіла празвірів, в яких колись селилися люди. То були важкі часи. Празвірі полювали на невмілих людей, а люди – на величезних звірів. Іноді, людям вдавалось перемогти якогось з ящурів, і тоді його м'ясо за певний час з’їдали, а у кістяку  - жили. Вкривали «дах» та «стіни» сплетеним листям та зимували там, всередині колишнього ворога. Напевно, то були жахливі, але й солодкі часи! Що може бути солодшим за життя всередині своєї гігантської жертви?

     Коректор перевів погляд на верхівки каведіума. Все, як завжди. Пусті кістяки, в яких зараз лиш шумить вітер…

    Треба буде зберегти дерево! Коректор витяг з кишені свого сучасного костюма не сучасну магічну свистулька та подув у неї тричі…

    Невідомо звідки, с підлоги, з-поміж коренів дерева почало швидко рости щось прозоре, що одразу почало огортати стовбур та тверднути в повітрі. За мить, навколо дерева виріс купол.

     - Отак! – задоволеним тоном констатував Коректор. – Тепер тобі не заважатиме ані сонце, ані злива! Рости та плодися!

     Він повільно повернувся від краю та попростував до сходів, що нагадували собою гігантський хребет прадавньої тварини…

    А за кілька хвилин, на «дах» каведіума плюхнулась юна мандрівниця. З-під її чобіт піднеслась вгору темна хмарка пилу, а сама вона ледь втримала рівновагу. З хвилину перепочивши, Катя зняла рюкзака й звільнила Сніжка, а сама пішла роздивлятись зловісний краєвид.

     - Дивись, Снігу, час від часу не легше! Наразі, ми знов не потрапили додому, а знаходимось …

     Вона на мить замовкла, не знаючи, яке їй підібрати визначення.

     -  От де ми в біса знаходимось?

    Те, що вона бачила перед собою, не могло не ввігнати її в паніку. Якби, хоч на мить, можна було б повірити в те, про що їй не хотілося й думати, то вона б сказала, що вони знаходяться в дупі! Тобто, в тому, що залишилось після неї! В гігантській дупі або в «крижах» зотлілого величезного страхіття. Внизу була невеличка площа, вільна від дивних кістяків. Там вона бачила входи до цих «будівель». Однак, все було вкрите цілим пилом, отже, тут давно нікого не було!

     Катя й не знала – радіти їй цьому  чи перейматись. Природними «стінками» цієї архітектурної структури були хребти з різноманітними хребцями. Дівчина згадала, як колись розглядала мамин атлас з порівняльної анатомії. У науковій книжці були приведені знімки кісток людини та різноманітних тварин. І вона добре пам’ятала будову хребців. В дитинстві її, навіть, приваблювала містична картина кісток цих створінь. 

     Тому зараз, роздивляючись навкруг, вона бачила та впізнавала найрізноманітніші ребра, лопатки та грудини, крижові, грудні та шийні хребці…

     Нічим іншим, ніж хребцями, верхні частини структур не могли бути. Катя вочевидь бачила й типову будову тіл та арок хребців, та майстерно пророблені еволюцією отвори для спинного мозку… От тільки важко було уявити розміри таких звірів, якщо вона могла б спокійно пройти, не згинаючись,  крізь такий отвір у хребці! Навряд чи вищі істоти могли б вижити в умовах існування таких звірів! Либонь, не слід очікувати на зустріч з гуманоїдами чи людьми, та треба знов вибиратись звідси без якоїсь допомоги.

     Однак, глянувши праворуч, вона помітила неподалік квітуче дерево, навколо якого щось виблискувало. Зацікавлена незвичним ефектом, вона підійшла та простягнула вперед руку й наштовхнулась на прозору перешкоду.

     Спочатку її це обурило, а потім вона зраділа! Це ж бар’єр! Отже, його хтось створив! І, отже, це зробила істота з явним інтелектом. Катя мусила визнати, що вона такого не вміє. Отже, істота була розумніша за неї.

      - Агов! Люди! Гуманоїди! Ви мене чуєте! – зраділо заволала вона на краю «даху». – Де ви? Відзовіться, бо я вас все одно знайду!

      Її галас відізвався багатократним відлунням, яке наполохало зграйку місцевих птахів.

     Коректор, здивований метушнею птахів та дивним й раптовим шумом зверху, підняв голову, прислухався, однак, нічого не побачив. Це було дивним. Може, одвічні легенди, в які ніхто вже не вірив, почали справджуватись та прадавні духи таки почали прокидатись?

     Він знизав плечима, ще раз озирнувся та продовжив свій шлях пустельними коридорами приміщень навколо каведіума. А Катя натягнула заплічника, взяла на руки Сніжка та почала спускатись униз…