Розділ 25. Чужі

     Пройшовши крізь фатальну печеру, вона опинилась по інший бік скель, й насторожено здивувалась. Брили мали дивну покручену форму та скидались на накопичення численних живих організмів, що мали надто специфічний вигляд. Вона ніяк не могла пригадати, на що ж схожий цей візерунок, що складався ніби з щупалець біомеханічних істот.

     Звісно! Ось на кого вони були схожі! Катя згадала фільм, точніше – серію фільмів, присвячених «Чужим» потворам. Бабуся та батьки захоплювались цією серією та не раз показували її й доньці.

      - Ні, «Чужих» я точно не витримаю, - захолола від жаху дівчина.

    Невже ж все, що спадало на думку авторів та письменників і казкарів, все це було реальним? Може, існує космічний закон про те, що думка в одному світі матеріалізується в іншому? Достеменно, вона не знала цього. Але припускати могла. Скоріш за все, саме так і відбувалось в цьому Всесвіті. Раптом, ці нагромадження, насправді, численні тіла таких «Чужих»? Як тільки вона втратить пильність, вони почнуть оживати та…

     Вона з жаху навіть заклякла. Тут їй на думку спало, що за дивним співпадінням, вона, навіть, мандрує разом з котом, як і незрівнянна Ріплі. Єдиною відмінністю з героїнею серіалу було те, що лейтенант Ріплі була досвідченим космічним  мандрівником з рудим котом, а Катря – школяркою з білим! І в неї не було навичок боротьби з такими тваринами.

     Десь згори почулось дивне шипіння. Воно дещо було схожим й на хлюпотіння крил. Здивована дівчина підвела очі та побачила страхітливу картину. Високо в небі, проносилась чорна хмара,  з якої щохвилини вилітав вогонь. Це не було схожим на блискавки. Це було просто незрозумілим явищем.

    Вогнем живилось скупчення тварин-щупалець. Саме так – не жахалося вогню, як більшість звірів у природі, а живилось. І це не був якийсь стоніг, це було величезне скупчення змій чи інших тварюк з численними присосками по довжині щупальця.

     - Бридота яка! – з огидою прошепотіла дівчина.

     Треба було мерщій тікати звідси. Але ноги не хотіли її слухатись. До того ж, було надто слизько, аби можна було бігти. Окрім того, Катя боялась робити різкі рухи та привертати увагу можливих «Чужих». Також, і Сніжок сьогодні значно ускладнював завдання. Він пручався у рюкзаку, намагаючись знайти вихід, і почав голосно нявкати. Ці звуки могли їх викрити. Тому, Катя не знала, що їй робити.

     Вона дещо розстібнула блискавку аби заспокоїти кота. Але той зміг просунути голову, а за ним - й тулуба, миттю виліз зі своєї схованки  та прудко побіг.

    - Стій, я сказала тобі, стій! – заволала Катя, вмить забувши пересторогу.

   В такі хвилини втечі кота, вона була ладна прибити його. Мало того, що загрожують її життю, так ще й неслухняний кіт! От за що їй таке?!

   І взагалі, чи вибереться вона коли-небудь з цього жаху?

   Сніжок втиснувся в якусь щілину між  візерунками «Чужих». Каті здалось, що вони такі починають оживати. Долонею вона відчула  ледь помітні поштовхи. До того ж, ці виступи чи то – нарости, були ледь теплими. Не дочікуючись, доки її фантазійні припущення здійсняться, вона також зіщулилась та спробувала протиснутись між двома вузькими скелями. Приблизно, на половині просування вона застрягла. Зараз вона почала сварити себе. Як можна було так затупити та не скину перед цим шуби та рюкзака?

   Що чекало на неї попереду – вона не знала. Позаду була страшна картина та загибель. Тому, шляху назад не було!

   Вона спробувала зняти з себе все, що їй заважало. Однак, спроба виявилась невдалою. «Отак безглуздо я й загину тут. І ніхто не дізнається, де могилка моя!» - з відчаєм подумала вона. 

    На думку спадало лише те, що в наступний момент просування, слід якомога більше видихнути з себе повітря. Вона завмерла та почала видихати. На піку такого миттєвого «схуднення», вона рвучко зрушила з місця. І, о-о-о, диво! Їй це вдалося! Вона змогла звільнити тулуб, руки, та нарешті, вся пролізла крізь щілину.

    - Фух, Сніжку, бодай тебе! - без сил прошепотіла вона та рухнула на землю.

   Винуватець останньої пригоди, саме в цей час, спокійнісінько сидів у природній видовженій печері та чекав на неї. Вмивався своїми білосніжними лапками, немов нічого не сталося та очікувально закидав на неї оком.

     - Їй-бо, наступного разу я тебе приб’ю! - пригрозила вона йому пальцем.

     Винуватець граціозно підійшов до неї та почав леститися.

     - Ти, бандите маленький! Знаєш, як добитись прощення! 

    Відчувши страшенну спрагу, вона дістала води. Звісно, після такого марафону! Випила сама та налила води в долоню й піднесла до кота.

     - Пий, давай.

    Зараз ноги не тримали її. Тому, вона вирішила трохи перепочити. Дістала ковдру, закуталась у неї й встигла подумати про маму й тата. Як там вони? Сумують та переймаються за нею? Чи подумки вже поховали її? 

   Вона гірко зітхнула, однак, сон миттю оповив її, налив важкістю руки й ноги та змусив закрити повіки. Сніжок важко плюхнувся на неї, зігріваючи ноги…