Розділ 22. Нова подорож

     Обережно ступаючи по пороху, що лишився після пожежі в місті, вона почала просуватись  за межі міста. Однак, прикинувши відстань, вона зрозуміла, що йти без шляху, суцільними уламками доведеться, щонайменше, день. За цей час, на неї, точно, вполюють! Вона почала уважно придивлятись навколо себе.

     Раптом їй здалось, що серед уламків плит від будівель вона бачить вцілілий вхід. Куди він вів, було незрозумілим. Однак, вона вирішила, що зможе там або сховатись, або просуватись. Сніжок поводив себе спокійно, отже, можна було спробувати й ризикнути.

     З відчуттям гидливості, вона обережно ступала, аби не забруднитись, серед будівельного матеріалу, схожого на нашу цеглу. Нарешті, вона дісталась дверей та вцілілого одвірку. Намагаючись не шуміти, штовхнула висохлу деревину. На її здивування, там, навіть, жеврів малесенький промінчик світла. Тому там не було зовсім темно. Бо, темноти вона також лякалась. Подумки сварячи себе за власну боязкість та щомиті чортихаючись, вона почала спускатись сходами.

     Раптом на неї скочить павук? Катя відчула, як калатає серце. Однак, кіт спокійно поводився. Вона, розуміючи сміховинність власних спроб захиститись, все ж таки витягла складного ножика й простягнула його поперед себе. А як же?! Якщо павук величезний, що вона йому зробить цим ножиком? Подряпає? Однак, це було хоч щось. Так їй стало спокійніше. І вона наважилась іти вперед. 

    Вона спустилась ще кількома сходинками та побачила довгий кам’яний коридор. Це був якійсь підвал. Поки що вона не бачила ніяких кімнат по боках. Яке ж було призначення підвалу? Може, це був підземний перехід? Або каналізаційний колектор? Хоча, на колектор він не тягнув. Хоча б на той, які вона знала з татової документації по містобудівництву. Хоча, хіба вона знала щось про місцевих мешканців? Застійний запах був. Однак, підземних каналізаційних стоків тут не було.   В голові були безкінечні «хоча», «хоча», «хоча»…

     Вона йшла, йшла, ї їй здавалось, що вона пройшла вже кілометри. Коридор кілька разів робив коліна вбік, і вона слухняно повертала ними. Тепер вона зрозуміла, що це була якась гігантська комунікація. Зараз вона й гадки не мала, де знаходиться – чи наближалась вона до меж міста, чи навпаки – заглиблювалась в нього. А, якщо вона йде не в той бік?

      Це було так важко – йти та щомиті очікувати, що з-за рогу на тебе виповзе павук або інше страхіття! Вона розуміла, що затупила на поверхні. Треба було хоч знайти якусь ломаку або масивну гілку з дерева. Сміховинний малесенький ніж вже не здавався їй надійним захистом…

     Аж раптом, вона відчула звідкись, згори свіже повітря та підняла голову. Над нею був відкритий отвір. На стінці були металеві скоби. Ризикувати чи ні?

     В будь-якому разі, вона вирішила, що треба подивитись, де вона знаходиться. До того ж, кіт почав нявкати, а це була вірна ознака того, що він хоче вийти. Катря обережно випустила його з полону та почала спостерігати, як він дряпається скобами угору. Опинившись на поверхні, Сніжок роздивився по боках та застиг у спокійній позі.

     Отже, їй також треба було  йти за ним. Відчуваючи втому, вона ледь підтягнулась по скобах. Але, ледь її голова опинилась на поверхні, вона зойкнула від радості. Вони опинились на природі, в гущавини зеленого лісу!

     Сніжок не став дочікуватись, доки вона повністю вилізе нагору та почав занурюватись у гущавину.

     - Стій, Снігу, повернись! – закричала до нього Катря та поспішила наздогнати його.

    Оце так дременув! Хтозна куди він зараз подінеться, якщо вона не встигне за ним. А що вона потім казатиме пану Олексі? «Наївна!» -  сама до себе промовила вона, - «Ти все ще сподіваєшся, що виберешся звідси?»

     - Виберусь, - урочисто дала вона сама собі обіцянку, та з усіх ніг кинулась за котом.

   Сніжок спокійно сидів на невеличкій галявині та їв зелену травичку. Ось в чому вона довіряла беззастережно йому – в його інстинкті. Вона з дитинства знала – кіт погане не їстиме! А їсти хотілось дуже. Що ж їй робити? Смакувати цією травою? Вона невпевнено подивилась на кота. Можливо, тут є щось інше, більш їстівне для неї? Поряд, на кущеві висіли чорні ягоди, але вони відлякували її своїм виглядом. До того, вони неприємно тхнули. 

     А за два кроки від кущів росли дивні гібриди велетенських грибів та агави. Ця рослина, точно, була з сімейства агавових, проте її стебла були надто м’ясистими та соковитими. На вигляд, вона була зеленувато-жовтуватого кольору. І чомусь, при погляді на неї, у Катрі став повний рот слини, немов, вона побачила смаковитий фрукт. В неї виникло непереборне бажання з’їсти його. 

    Однак, вона була вже досвідчена, тому спочатку дала понюхати стебло котові. Той спокійно дослідив рослину, лизнув місце відламу стебла, й зненацька захопився швидко їсти м’якуш, неначе боявся, що Катя відбере їжу в нього.

    - О-о, то їж ти, й я – їстиму! – зраділа вона. 

    Відкусивши «агаву», вона здивувалась її смаку. М’яка частина стебла скидалась на смак на печену картоплю з м’ясом. Ось, чому смак сподобався Сніжкові! Однак, хіба кота можна обманути? Напевно, можна!