Розділ 20. Знову чорний маг

     Виявляється, вона в печері була не сама?! Неподалік від неї, спокійно стояв якійсь молодий чоловік, який так само здивовано розглядав все навкруг. Він мав цілком людський вигляд та звичний чоловічий одяг!

     - Гей! Ви хто? - голосно спитала Катя та попрямувала до нього.

    Однак, той поводив себе так, наче не чув її. Катерина майже впритул підбігла до нього, однак, він і зараз не реагував на неї. То, може, він ще й сліпий? Однак, тоді, яким чином він зміг дістатися вглиб печери?

       Вона обережно спробувала доторкнутися до нього…

    Саме так – спробувала, оскільки її руки не торкнулась до нього, а пройшла крізь нього! Остовпіла дівчина кілька хвилин намагалась помацати чоловіка, доки не сприйняла очевидний висновок. Це був привид. Точніше – голограма. Бо … так ця думка виглядала більш науковою. Тут Катя замислилась над тим, яка видима принципова різниця може бути у привида та голограми. Виглядають трохи прозорими (це були ті відомості, які вона отримала з мультиків та фантастичних фільмів), вільно пересуваються (у привидів, навіть, більші можливості. Вони можуть літати!), спілкуються….

     Ось! Ось є відмінність! Ця … істота не спілкувалась з нею. Отже, не бачила її. Напевно, це все ж таки не привид. Привиди можуть розмовляти з людьми. А чи може спілкуватись голограма, вона не знала, але припускала тепер, що – ні. Так, перше питання для себе вона майже вирішила.

    Тепер треба було подумати над другим. З якого це дива, в глибокій печері, у Богом забутому просторі, бродить голограма земного чоловіка? Катя струсила плечима. Поки що вона не могла знайти відповідь.

     Тому, з жалем та відчуттям розчарування вона продовжила свій шлях. Повернувши за ріг, вона побачила широкий сніп світла. Отже, вихід на поверхню був поруч.

    Зраділа дівчина піддала ходу. Вона звернула увагу, що наразі знаходилася в обробленому руками людей чи інших розвинених істот, коридорі. На стінах вона побачила чудернацькі візерунки. А приблизно посередині дороги, зліва – вхід до великого гроту. Звідти доносились якісь ритмічні низькі звуки, й Катя вирішила, що там може зустрітись з представниками вищого розуму. Тому ноги автоматично понесли її вліворуч.

     На мить, вона ледь не засліпла від холодного світла, що лилось з високий та вузьких «готичних» вікон та сяйва з центра гроту. Перед вікнами, а їх було чимало, стояли таємничі постаті в світлому чернечому одязі, з насунутими на обличчя капюшонами.

     По центру атріуму стояв на колінах ще один чернець. Брати – ченці  промовляли над ним якесь закляття. І той, що стояв посередині – почав невпинно рости вгору.

     Пролунав звук гонгу. Фігура встала, заполонивши собою весь простір атріуму. Постать скинула капюшон і Катя ледь стрималась, аби не скрикнути. Чорний маг зі спустошеними очима дивився в ніч…

     Дівчина тихенько порачкувала до виходу. Опинившись на дворі, вона поспішила в інший бік. І тут побачила сучасне місто з хмарочосами. От куди їй треба!

     В темряві важко орієнтуватись, якщо ти не знаєш місця. Тому, вона добряче поплутала, перш ніж дісталась туди. Й водночас, жалібно скрикнула, побачивши над містом дим пожежі. Вона придивилась пильніше…

   - Фу, мерзото яка! – гидливо відвернулась вона та краєм ока побачила, що в просвіті між викривленими та спустошеними хмарочосами виникає страхітливо знайома фігура. Так, це був чорний чаклун! Але тут він став взагалі жахливим. 

     Одяг на ньому на очах почав тліти, з тулуба виросли дві пари кістлявих рук та ніг. Плоть на них почала розпадатись та відвалюватись, оголюючи нелюдські кістки.  Там, де мали бути пальці, замість них виростали цілі граблі, які весь час розгалужувались та множилися, згрібаючи до себе  в обійми дивних місцевих потвор. З рота в нього витікала зелена маса. І Катя подумала, чи не отруйна вона, бо безокі мешканці вдарились навтьоки від чаклуна. Що він хотів з ними зробити – було незрозумілим. Може, прагнув об’єднатись з ними, захопити їхню плоть? А може, навпаки, хотів їх вбити? Вся ця подія супроводжувалась страшенним грохотом, зеленою кіптявою та вкрай неприємним запахом! Навкруг все шуміло, свистіло та мигтіло зеленими сполохами світу.

     - От же гад! Спаскудив мій улюблений зелений колір! - крикнула вона у відчаї та хлопнула рукою по заплічнику.

     Сніжок аж підскочив.

     - Ти тут! Молодчага!

    Катря вирішила, що їй немає на що витрачати дорогоцінний час власного життя, яке висіло в неї на волосинці! Вона поправила заплічник та чимдуж кинулась навтьоки. 

    Добре, хоч напівзотлілий чаклун рухався поволі. Вона швидко вибігла вузькими вуличками до парку й зупинилась аби перевести дух. Тепер треба було подумати про те, куди бігти й де їй можливо буде спастись. Аж раптом, спасальні карти знов почали вібрувати в кишені.

     - Слава Богу, може вони зараз підкажуть шлях?

    Катя витягнула колоду. Однак, цього разу, вони діяли не так, як завжди. Вона не могла зрозуміти, чого вони хочуть від неї. Вони вібрували, але не підказували доріжку.