Розділ 16. Космічна битва

     В долині, перед нею бурхливо плюскотіли важкі хвилі темної зеленої води, з якої на берег виходили зовсім не тридцять три легені з казки Пушкіна, а щонайменше – тисяча. Лицарі були повністю вдягнені в металеві обладунки. Як же вони могли рухатись, маючи на собі десятки кілограмів заліза? Колись давно, Катя читала в книзі про епоху Середньовіччя, що всі ці обладунки: кольчуга, шлемо, забрало, наколінники, чоботи, нарукавники – важили близько, або й понад двадцять кілограмів. Може, в них була якась новітня технологія, що дозволяла робити міцні  речі легкими?

     Однак, тепер вона звернула увагу на те, що лицарі не просто крокували берегом та водою. Перед її очима відбувався запеклий бій. В небі з’явились палаючі блакитним вогнем шари,  всередині яких безперестану блимали блискавки. 

     В повітрі низько летіли важкі зелені армади дивної гостроламаної форми. З середині  літальних пристроїв виривались широкі промені зеленого, напевно, гарячого світла. Бо тільки промінь освітлював когось чи щось, мішень почала миттєво плавитись.

     «Треба тікати!» - скомандувала собі Катя. Але - куди?

    Ще раз придивившись до лицарів, дівчина перейнялась жахом. Шоломи на голові у космічних нападників були різними. Вона побачила, що в деяких на шоломах були височенні металеві  гребені у вигляді напівкуль, численних  широких променів та голів драконів. Зараз в неї вже не було сумнівів, що й голови в цих прибульців були такої самої форми, як у того скелета в телефонній будці, з минулого світу. Хто б міг подумати, що такі бридкі … гуманоїди(?) можуть розробити найефективнішу зброю?

    Катря відчувала важке тремтіння землі під собою. Сніжок принишк в рюкзаку так, що його й не було чутно. Вона вирішила перевірити, чи не втік він, як вже бувало. Відкривши заплічник, вона побачила, що він тихенько лежить з витріщеними очима й тремтить.

     - Не бійся, я не дам тебе образити, - прошепотіла вона йому на вушко,  абсолютно сумніваючись у власних словах.

    Хіба вона зможе протистояти цим загарбника? Чим? Але Сніжка треба було заспокоїти. Тому вона попестила його та знов помістила в його схованку. Катя була настільки налякана космічною армадою, що більше ні про що не могла думати. Все навколо неї здригалось, вібрувало та завивало. Рух агресорів відбувався всюди: на землі, у воді й у повітрі. Як же їй уникнути зустрічі з ними? І навіщо карти направили її сюди?

     Катря вирішила непомітно спуститись  східним схилом пагорба та почала плазувати кущами, аби не попастися на очі агресорам.

     Цікаво, якими ж були місцеві мешканці. Вона вже встигла помітити, що хлипкі деревця в долині були  викривленими, покорченими та взагалі, дивними. Тому, вона розуміла, що й зараз знаходиться у викривленому просторі. Цікаво, скільки ще таких світів їй доведеться пройти, перш ніж вона дістанеться дому? Хоча, чи взагалі дістанеться?

     Катя знов почала подумки жаліти себе та бідкатись, чому саме вона опинилась в такій дупі та за які гріхи? Однак, мало не зірвавшись зі схилу, вона вирішила припинити «свою рефлексію», як називала такі стани бабуся, та бути більш обережною. Напевно, що вона трохи притисла Сніжка, бо він невдоволено нявкнув.

     - Чекай, ще трохи, - прошепотіла Катя, зосереджено спостерігаючи за армадою прибульців, що рухались паралельно та трохи попереду від неї.

    Подивившись вправоруч, дівчина побачила місто. Однак, там їй було не врятуватись. Хоча б саме місто вціліло! Знаходячись ще високо над поверхнею, Катя помітила на вулицях міста безліч людей. Тобто, мешканців, що були схожі на людей. Саме місто, скоріш за все, було місцевою столицею. В ньому було безліч багатоповерхівок. Але будівлі були дивних форм. Особливо її вразили будинки з широкою основою, що вужчали до верхніх поверхів та закінчувались у горі вежами з середньовічними бійницями. З них виривався вогонь по повітряних армадах. Однак, агресори перемагали. Більшість будинків палали, мешканці тікали з міста…

     Наземні армади вже оточили все місто й незабаром – вихід з нього. В повітрі, в хмарі з зеленого світла з’явився  величезний лицар. Він рвучко змахнув руками й чужинці вголос заревли.

   Катя схопилась за вуха. Здавалось, лише ці звуки були здатні фізично здолати будь-кого! Почалось нестримане знищення жителів. Їх просто кромсали металевими та вогняними мечами. Крики, благання, бризки крові – все це відбувалось перед її очима й не було фільмом жахів. Це був реальний жах!

     - Мамусю, спаси мене! – з відчаєм повторювала про себе дівчина та чимдуж, вже не ховаючись, побігла навтьоки.

    Навіть, коли вона втікала від троля, вона так не переймалася. Вона знала та відчувала в собі силу перехитрити його та сховатись. Від цих страшних зелених агресорів порятунку не було. Вони знищували народи тисячами. Що таке для них - вона?

    Катя інстинктивно бігла на схід, не розуміючи, чому мчить саме туди. За кілька хвилин бігу, страшна війна залишилась дещо позаду й вона змогла перепочити на мить. Дівчина зупинилась й озирнулась. Небо палало зеленим світанком. Раніше, вона обожнювала зелений колір. «Зелений – колір надії!» - зажди казала бабця. Однак, зараз він наводив на Катю жах.