Розділ 13. Пекло існує!

     Отямилась вона за кілька хвилин. Пронирливий кіт зміг все ж таки, прослизнути в невелику щілину, обірвав ремінець-застібку та знов втік. Катря була просто у відчаї. Скільки їй його рятувати? Тупий кіт! «От з’їсть його хтось, буде тоді знати!» –  зовсім по-дитячому розсердилась вона на Сніжка.

     В повітрі пахло чимось  незрозумілим. Потім вона зрозуміє, що то був запах згарища. Небо над нею було сіро-чорним, напівпрозорим. І взагалі, був якийсь морок. Перед нею підіймались клуби диму, крізь них ледь вбачались викривлені стіни печер. Десь неподалік свистіло, шуміло та грюкало. Цей світ був сповнений гаму. 

     Наразі, виник тонкий писк, що невдовзі перейшов у тонесеньке дзижчання, а потім – у надгучну вібрацію. Катя схопилась за вуха, здавалося, вони не витримають та лопнуть. І коли вона майже заплющила очі, бо здавалось, що так легше терпіти незрозумілий звук, вона шкірою обличчя відчула чиюсь присутність. Її обдало холодним повітрям. Потім дзижчання почало стихати й вона відважилась розплющити очі.

    Якщо раніше вона вважала себе дорослою, то зараз вона подумала, що її дитяча психіка не витримає такого видовища. 

     Над нею зависло якесь страхіття! Невдовзі вона гадала, що лісовий троль був страшним. Чим же їй тепер було вважати це? Бридка потвора, яка могла існувати лише в хворій уяві психічно хворого, висіла над нею й простягала до неї свої страхітливі щупальця.

      - Мамо-о-о!- щосили загукала Катря та автоматично побігла на світло.

     За кілька хвилин вона роздивилась, що знаходилась у глибокій печері. У початку печери стіни були нерівними та шорсткими, але по мірі просування вони ставали рівнішими, а деінде вона помітила … малюнки. Так, крейдою чи просто гострими білими камінцями були накреслені дивні знаки, схожі на ієрогліфи та космічні символи. 

    Перед одним з них вона, навіть, на мить зупинилась. Уважніше придивилась. В неї склалось враження, ніби вона бачить схематичне зображення людського обличчя в якійсь чудернацькій масці, що прикривала нижню половину голови.

   Це зображення було взяте в коло, та зверху було закреслено хрестом. «Ніби якійсь застережливий знак» - подумала Катя. 

      Вона автоматично доторкнулась правицею до знака й раптом … зображення на стіні заблимало білим світлом, потім ним ніби пробігла прозора хвиля, й малюнок перетворився на … відео!

      Вражена дівчина не звертала уваги на те, що тепер було вочевидь – цей знак залишили вищі істоти. Вона уважно дивилась на те, що відбувалось у відео. На обличчя гуманоїда (вона не змогла визначити, чи це була жінка, чи – чоловік) напала летюча фіолетова тварюка. Вона лише скидалась на восьминога. Насправді, вона була більш організованою. Нині вона здавалась більш схожою на маленького ксеноморфна з «Чужих». Катя з жахом спостерігала, як чисельні щупальця висмоктували істоту зсередини, а хиже око уважно пильнувало за тим, що його оточувало в цей час. Гуманоїд затрусився, агонуючи, закотив очі та впав. Зображення потьмяніло та згасло.

    Знесилена від жаху, Катя впала на землю. В якому страшному маренні могло таке привижатись? Сніжок жалібно нявкнув, а Катя стріпонулась та отямилась. Невже вона впала на бідолаху?

      - Котику, вибач мені! – кинулась вона перевіряти, що трапилось.

   Слава Богу, зі Сніжком все обійшлось. Дівчина обережно підвелась. Ноги ще тремтіли від побаченого. Тут треба бути обачною, аби нею не поласували такі тварі!

    На поверхні планети був сіро-фіолетовий морок й бракувало, бодай, жодного сліда людської цивілізації. 

     Вона мчала та подумки благала про те, аби їй зустрілась, хоча б, вища жива істота. Можливо, за реакцією тих можна було б здогадатись, як уникати летючих потвор. Їй було взагалі незрозуміло – як можна літати без крил? На зоології вони вчили, що для польоту вони повинні бути. Та й всілякі моделі дельтапланів  також свідчили про це. Як же ця гидота літає?

    Подекуди озираючись, Катя помітила, що летючі восьминоги не лише не відстали, а ще й прихопили дорогою інших. Що вони хочуть? Роздерти її на шматки та з’їсти?  Така перспектива зовсім не подобалась дівчинці, тому вона бігла доволі швидко. Раніше, вона не знала, що була здатна на такі рекорди.

   Пробігши крізь новий природній тунель у кам’янистій печері, вона опинилась на березі антропогенного урвища. Не втримавши рівноваги, вона ковзнула уламками бриль трохи вниз й зупинила своє падіння на колишній величезній сходинці. 

       Отже, тут раніше жили люди?!

   Стовбури висохлих дерев та залишки металевих труб та конструкцій тут також були викривленими, вигнутими, ніби на них колись подіяла руйнівна могутня сила. Катрі вже набридло губитись в здогадках про те, чи цей світ був таким завжди, чи він став таким через техногенну катастрофу…

     Нею володіла одна-єдина думка – як звідси виплутатись та попасти додому. Почувши позаду знайомий шум, вона присіла та принишкла під корінням великого дерева. Вочевидь, над нею пролітала ескадра летючих потвор. «Я вас не чіпаю, й ви летіть собі куди подалі!» - подумки наказала вона їм.