Розділ 12. Подорож

      Й раптом вона почула якійсь вереск.

    Маленький чоловічок, а може – дитина, намагався вбігти від лісовика, однак, переляк зробив свою справу, малюк ледь біг, а монстр вже наздоганяв його. Катя зрозуміла, що незабаром, прямо на її очах, трапиться лихо та загорлала на весь голос.

     Ошелешений монстр зупинився, а маленький чоловічок кинувся в найближчі хащі й зник. Мутант знавісніло заволав, побачивши, що його здобич зникла, та кинувся до дівчини.

   Розуміючи, що на допомогу ніхто не прийде, Катя почала бігти, немов заєць, доки не наблизилась до кущів, в яких зник малюк. Сама не розуміючи, що робить, дівчина стрибнула в саму гущавину куща та провалилась униз.

    Впавши на щось тверде, та боляче вдарившись, вона потерла забиті місця. Добре, що вона тоді не встигла переодягнутися та залишилась в джинсах. Щоб було зараз з її ногами, якби вона була в спідниці?

     Катря почула зверху голосний звук. Скоріш за все, це її розшукував монстр. Вона підвела очі та побачила, що знаходиться в покинутій будівлі. Стеля прогнила й саме через це, Катя й опинилась тут. Вона знаходилась в колишній гостинній, біля вікна якої наразі вже виріс невеличкий дикий ліс з тонких дерев. Біля нього, в стіні був двірний отвір, через який, напевне, й втік маленький чоловічок. Катя підвелась та обережно пішла подивитись отвір.
 

     Друга кімната була повністю зруйнована. Очам дівчини предстала лісова галявина, з чудернацькою хатинкою навпроти. Там і жив маленький чоловік, судячи з її розмірів. Згори почувся шум.

      «Він не відчепиться, доки не дістанеться до мене», – подумала Катря й почала міркувати, куди їй тікати. Якщо вона зараз дремене крізь галявину, помітить це монстр, чи – ні?

     І тут, зрозуміло, цілком не очікувано, майнула знайома біль тінь!

     – Сніжку!

     Кіт чимдуж  гайнув до хатинки та зник в ній.

     – От вже клопіт з тим котом! – пробурчала Катря й помчала за пухнастим втікачем.

    Вона на карачках просунулась вглиб хатинки, гукаючи Сніжка та знов натикнулась на дивне дзеркало. Щось їй «везло», точніше – не везло на дзеркала! Кіт сидів та торкався лапкою до поверхні, немов намагався щось дістати звідти.

     – Попався, хитрюго? Тепер не втечеш!

    Дівчина впіймала  втікача, та не звертаючи увагу на його пручання, всунула його у заплічника. Чомусь, тепер Катя відчувала відповідальність за улюбленця дядька Олекси.

    – Що ти хотів тут? – обернулась вона до дзеркала та заклякла. Вглибині вона побачила нових монстрів.

     А позаду відчувався важкий тупіт та гучне дихання лісовика. Порятунку  не було! Кіт завивав не своїм голосом та пручався у рюкзаку. Катя обернулась.

     Монстри зникли. Але, біля входу хтось важко сопів. Може, то була ілюзія? 

    Вона обернулась обличчям до входу. В хатинці тим часом, з дзеркала вилетів ще небачений дівчиною, дивний летючий восьминіг з хижими зубами та чисельними щупальцями, на яких були і кігті, й червоні страшні очі… Чим же їй захищатись? Ляльковими меблями?

     – Щоб мені провалитися звідси! – відчайдушно заволала вона.

    Тієї ж миті підлога під нею рвучко почала падати вниз. В Катя перехопило подих. Їй рефлекторно хотілося вхопитись за будь-що, аби  не впасти разом з підлогою невідомо куди. Але її надто швидке падіння кудись, продовжувалось. 

     Катя відчувала себе немов у швидкісному ліфті. Колись вона їхала в такому разом із татком. Однак, зараз вона не бачила навколо себе модернові сучасні будинки. Шари землі та глини пролітали повз неї й вона лише встигала дивуватись, як таке може відбуватись. Може, вона спить та бачить важкий сон і не може прокинутись?

     На неї останній раз дихнуло болотним важким повітрям та її кімната-ліфт зупинилась. Крізь відчинені двері вона побачила яскраве сонячне світло.

     «Нарешті!» – радісно подумала вона та пролізла надвір і остовпіла….

     Вона опинилась у піщаній пустелі з численними скелями. Було спекотно. Катя зняла шубку та світшот, обережно розв’язала рюкзака аби не випустити кота та склала туди речі. 

     – От, Сніжку, в тебе зараз буде м’якеньке ліжко! – промовила заспокійливо.

     Машинально підвела очі й у неї відняло мову.

     В одній з найближчих скель вона побачила тунель, з якого також било яскраве жовте світло, й виходив загін озброєних маленьких людей. Маленьких тому, що на зріст вони були трохи нижчими за неї та страшних велетнів, що виходили йшли просто неба. Такі велетні, зростом з три поверхи, не помістилися б в печеру! Та цього ж було й не треба. Інакше вони собою розтрощили там все. Важили велетні також багато. Напевно – кілька тон. Вони були схожі на звичайних людей, тільки завеликих, окрім того, що вуха в них були гострими. Проте, вони не були ельфами, як тих малюють у мультиках! Нижні щелепи в них були надто масивними, що надавало їм схожості з мавпами. По тілу йшли хвилясті темні лінії і вони не скидались на татуювання. Було враження, ніби вони такими народилися. Тіла прикривали звичайні прадавні накидки з полотна.