Розділ 7. Викривлена ілюзія

     Ламаючи голову над нереальною реальністю, в яку вона потрапила, Катя дісталась карколомного будинку. На порозі виросла фігура господаря.

     «Боже, який же він незграбний, кострубатий!» - подумало дівча та виповнилось жалю до чоловіка.

     Той, в цей час придивлявся на малу мандрівницю, що проходила повз його будинок. Мала була якась незвична. Йому стало її, навіть, шкода. Така дрібна, викривлена якась, як кривенька качечка…

– Що, дитинко, пити хочеш? – спитав він.

– Так, і їсти, – визнало дівча.

–То заходь, – гостинно запросив її дядько.

Катря зайшла до кімнати та побачила, що й меблі були також  якісь, наче в хобітів.

– А це у вас мода така, що все криве? – спитала вона.

– Криве? – здивувався чоловік. – Та, нібито, нормальне.

     Він поставив перед нею горщик з вареними овочами, які вона просто терпіти не могла раніше. Але, опинившись в нових умовах, де нема звідки було взяти їжу, вона передивилась власні вподобання та визнала, що страва напрочуд смачна.

– Чи далекий шлях в тебе? – спитав дивакуватий чоловік.

     Вона знизала плечима. 

– Напевно, мені треба до вашого мера.

– Тоді, я тобі дещо покладу із собою.

Він зробив їй старовинного вузлика, в який поклав хліб, сир та пляшку води.

– Як же Вас звуть?

– Антипом.

– Дякую Вам, Антипе, ви мене просто спасли!

– Щасти тобі, дитино!

     Антип вивів її на поріг та довго дивився вслід. Колись і в нього була донька. Звісно, набагато гарніша за цю кривеньку. Але донька вийшла заміж, в неї розпочалося своє життя та їй стало не до старого татка…

     «Правду говорять, світ – не без добрих людей!» - подумала Катя. 

     Хоча, вона й опинилась в якомусь дивному світі, де люди звичайні геометричні форми мають за криві, а, дійсно, криві – за рівні. Слава Богу, це в неї – не з очима. Це такий світ тут. І хто б міг подумати, що такі існують? Може, вона й не пропаде тут… Поки що…

     І тут вона всерйоз задумалася над фантастикою. То, виходить, інші світи й виміри існують? А, що, якщо існують й «чужі» з «хижаками»? Катя затряслась від жаху.

    Дорога також була схожою на змію, проте, й в її світі це було звичайною річчю. Тепер, на ситий шлунок, дякувати дядьку Антипу, їй й думалося веселіше. Йдучи дорогою, вона почала звертати увагу на гарних та дивних пташок та невеличких тваринок, схожих на єнотів.

     Тут вона почала міркувати над тим, чи взагалі на Землі вона знаходиться. Катя щось не пригадувала аби вона раніше бачила таких хоч по телебаченню!

     Раптом, її здогадка правильна й вона зараз – не на Землі, то тоді виходить? Що вона якимсь дивом опинилась десь на іншій планеті сама,без будь-якої допомоги, без нікого, без припасів? Дівчина почала відчувати, що зараз в неї розпочнеться паніка. Їй хотілося впасти на землю та щосили гамселити її кулаками, кричати на весь голос аби її почула бабуся та батьки….

     Але вона вже була доросла та розуміла, що істерика не допоможе. Треба взяти себе в руки, твердо вирішила вона. Поки що вона жива, отже, є якісь планети чи виміри, в яких люди можуть так само дихати, як на Землі. Отже, й їжа тут має бути. Руки, ноги в неї є – зможе заробити! Й так само, як потрапила сюди, так зможе й вибратись звідси!

     Раптом, вона знов побачила вже на перехресті доріг підозрілого чорного чоловіка. Він миттю стягнув червоного плаща та поклав його у пакунок, й піддів ходу в місто. Катря прискорила хід. Це було важко, адже вона й досі йшла, похитуючись від головокружіння, яке виникло в неї ще відтоді, як вона опинилась у цій місцевині. Але, опинившись на першій же вулиці, вона загубила його. От лихо! Як же їй тепер дізнатись про те, що сталось з дядьком Олексою?

     Вона підділа ходу. Але, опинившись на вулицях міста, де кривизна збільшилась, відчула запаморочення й присіла на лавочку. Перед очима все пливло. Та й як було не плисти, якщо всі будівлі були з кривими стінами, вінками та стелями. Катріним очам, звиклим до прямих ліній, стало боляче. Вона підвела голову і її ледь не знудило!

– Візьми себе в руки, – наказала вона собі.

     Але їй було млосно, руки  та ноги тремтіли, а в голові думки не тримались докупи. Катря трохи посиділа, зауважила собі, що треба взяти себе в руки, бо інакшого виходу немає, й розплющила очі. Дива не сталося – все довкола залишилось кривим, немов у зіпсованих дзеркалах. Однак, їй стало трохи легше й вона підвелася. Спочатку їй здавалось, що вона впаде. Однак, потроху, вона звикла до того, що очі її обманюють, та вона стала ступати ногами трохи впевненіше. Катя гадала, що її хода має здаватись тутешнім мешканцям дивною, однак, нічого не могла більше вдіяти.

     «Це – як розлад мозку!» – згадала вона, як колись висловилась її мати. – «Вважатиму, що в мене просто галюцінації, чи, як там їх? Ілюзії!»

     Катря пам’ятала з маминої розмови з колегою-психіатром, що галюцінації бувають у психічно хворих, а ілюзії  - в здорових людей. Тому, зараз вона вважала за краще наявність у себе  лише помилок сприйняття. От пройде трохи часу, мозок адаптується до тих умов, в яких опинився, і все нормалізується.