Розділ 2. Зустріч із чарівником

     Зранку бабуся та онучка поїхали «в місто». Вони пішли одразу до торговельного центру, де знаходилось чимало крамниць. Але, одразу біля входу їм запропонували відвідати незвичний музей, який розташувався на першому поверсі.

     – Що за музей? – зацікавлено спитала Дарина та перезирнулась з онукою.

     – Музей першого року життя.

     – Якого року? Тобто, чийого?

     – Вашого!

     – Нашого?

     – Так. Кожної з вас, – пояснила працівниця.

     – Вже цікаво-о-о-о, – взяла запрошення бабця й вони пішли шукати музей.

     Виявилось, що під нього було відведено добру половину магазину. «Поверніться в минуле!» – запрошувала вивіска.

     Бабуся й онука знов перезирнулись й рішуче зайшли до першої кімнати. Там знаходились великі експонати стільців та столів, та інших меблів.

     – Щоб провернутись у дитинство, забирайся на стілець, – прочитала Катя.

     – То забирайся, – відказала Дарина Остапівна та приготувала фотозйомку.

     – Важко, – зізналась онука, все-таки здолавши високого стільця.

     – Так виглядають меблі для людини, коли їй 1 рік, – знов прочитала на стіні Катя.

    – Молодці! От, молодці просто! – захоплено промовила Дарина. – Я теж так хочу.

  Вони оцінили задумку організаторів музею та ще трохи погуляли там, дивуючись тому, як вони непомітно для себе виростали у свій перший рік життя.

     – Я б ще тут «помандрувала», але час іти, – нагадала бабуся.

     – Так, – погодилась онука.

   Але вже на виході побачила здоровенну цікаву світлину. На ній був зображений висотний викривлений, немов п’яний, будинок.

     – Який цікавий! Уявляєш, якби в такому жили люди?

     – Нумо, я тебе сфоткаю на цьому фоні! – заходилася робити знімки Дарина Остапівна.

     – Просто чудово вийшла. Трохи сувора, ніби тільки вийшла з якогось лабіринту!

     Далі вони помандрували поверхами ТЦ.

     – Може, взяти йому декоративні свічки? – спитала Катя, побачивши в одній крамнички під назвою «Езотерика», святкові подарункові набори всілякого дріб’язку. Свічки були чорними, перев’язані червоними стрічками, у срібній коробці.

     – А що? Гарно…

     Бабуся роздивилась й інші пропозиції.

     – Розумієш, він не створює собі такий вже антураж чаклуна …

     – То створімо ми йому! – легковажно відповіла Катя. – Скажи, такий плащ є в нього?

     – Такого ніби нема.

     – Тоді, купляймо та гайда до кафе! А то я вже зголодніла. Ми в цей час завжди їмо в школі… 

     – Так, звісно! – поквапилась Дарина Остапівна.

    Вони придбали шикарний червоно-чорний двобічний шовковий плащ й поспішили по своїх справах далі.

     Ввечері, чомусь з завмиранням серця, Катя переступила поріг сусідської квартири. Вона тут сто років не була й вже забула, як чарівно було в дядька Олекси.

     Шпалери в нього всюди були темно-вишнево-фіолетового, майже чорного відтінку, з невеликими золотими коронами. В гостинній на них чекав урочисто накритий стіл, оздоблений чорно-червоно-білою скатертиною. Посеред столу стояла таця з делікатесами, шампанське та «Ситро» й сік – для Каті.

     – Як ти виросла! Майже нареченою стала! – щиро здивувався пан Олекса.

     – Ви що – зговорились? – трохи ображеним тоном спитала мала.

     – В неї пунктик стосовно «виросла», – прошепотіла сусідові Дарина.

     –  Чому?

     – Хотіла бути високою.

     – Ой, Катюшко, кицю ти бабусина, головне, аби ти була високою та міцною духом!

     – Так ото й я їй так кажу!

     – От! Ти бабцю свою слухай! Вона дуже розумна!

     Катя дивилась й все ніяк не могла пригадати, кого їй нагадував пан Олекса.

     Він був молодший за бабусю років на двадцять та жвавий, але геть посивілий, з довгим, заплетеним в косичку волоссям. Одягнений він був у урочистий чорний шовковий костюм, зі срібними аксесуарами, які дуже пасували йому.

     – А ми Вам теж гарний подарунок принесли, – простягнула йому пакунок юна гостя.

    – О-о-о, це – просто розкіш! – з задоволенням розгорнув пакунок пан Олекса. Він одразу натягнув плаща поверх костюма й гості одразу радісно зааплодували.

    – Тепер вже одразу видно, що я – чарівник, – посміхнувся господар.

    – Отже, за стіл, дами?

    Він урочисто присунув їм стільці. Раптом на пустий стілець невідомо звідки плюхнувся абсолютно білий кіт.

     – Сніжок, – пояснив  пан Олекса Каті.

     – А я гадала, що у Вас має бути чорний кіт, – розчаровано визнала Катя.

     – Мав би бути, але я вирішив зруйнувати шаблони. І в мене – білий кіт. Але, він такий же чарівний, як і чорні.

     – Навіть, не сумніваюся, – відповіла гостя, побачивши, як поважно та дисципліновано поводить себе Сніжок за столом.

     Пан Олекса поклав їжу й йому на тарілочку, й котик прийнявся неквапливо їсти.

     – Член родини! – пояснив господар.

     – Йому у Вас не затісно? Можете його до нас відпускати, – почала пестити кота Катя, яка дуже любила хатніх тваринок.

     Сніжок з задоволенням почав мурчати. Йому подобалися ці ласкаві великі істоти, що називали себе людьми. Від молодшої йшов такий приємний запах теплого молока й вершкового печива, що він відчув таку втіху, ніби сам тільки-но цим поласував. Хоча, салат з крабових паличок та яєць, який поклав для нього господар, він теж полюбляв.