Розділ 1. Мандри на канікулах

- Звідки ти знаєш, як  має бути правильно?
- Те, що правильне – завжди гармонійне.
Катя Новак, переможниця
викривлених просторів

     Дивлячись у вікно потягу, Катя аж підстрибувала з нетерплячки. Коли вже вона дістанеться до бабусі? Книжку, яку вона захопила з собою в дорогу, вона вже прочитала. Мобільний «сів». Планшет вона вже не хотіла діставати. То що їй залишалось?
     Ця зупинка була передостанньою. За двадцять хвилин вона вже дістанеться довгоочікуваного перону Зеленгаю, на якому її чекатиме бабуся Дарина. Бабця Каті була жвавою та енергійною, мов «Енерджрайзер»! Онучці та батькам, навіть, не вірилось, що Дарині Остапівні вже виповнилось шістдесят п’ять! З виходом на пенсію, бабця почала жити в своє задоволення. Прямо з ранку вонамогла завіятись з подругами до лісу, або в кіно, або одна до одної. Іноді Каті здавалось, що життя на пенсії – сама весела частина життєвих пригод. Хоча, мама пояснювала, що бабусі дуже пощастило отримати гарну пенсію. Якби вона отримувала менше грошей, то з усіх розваг їй би залишилось лише сидіти під під’їздом, як більшості її одноліток.
     Катя ще раз глянула в вікно, повз яке промайнув знайомий з дитинства ліс. Скільки разів вони збирали там гриби та квіти! Як вони бавились з їхнім песиком! Як плавали в річці! З бабусею завжди було весело! Тому вона дуже любила їздити до неї в гості. Добре, що мама дозволила їй поїхати на канікули до бабці Дарини. В неї ж була ще й бабуся Ірина. Але, вона була суворіша, постійно спостерігала за онукою, бодай, з нею щось не трапилось. Тому, Катя намагалась уникати поїздок до татової мами без власних батьків. А Дарина була їй, ніби подруга!
     Власне, бабця й була чи не єдиною її подругою. Катя не дуже полюбляла товаришувати з однолітками. В її оточенні, вони були майже всі бешкетниками. А вона полюбляла порядок та спокій. Напевно, це був вплив бабці Іри, яка часто її няньчила в дитинстві. Катя любила другу бабусю, але щось заважало їй повністю відкривати їй свої таємниці. А Дарина була сама, як дівчисько! Тому, онука та молода бабуся часто спілкувались по телефону.
     Нарешті, потяг хитнуло й він завмер. Всі схопили речі та побігли до дверей. Катя теж піддалась загальному настрою та як та в’юнка рибка почала пробиратись між товстих тіток з вузлами та «кравчучками». От що їй завжди не подобалось в таких мандрах – це момент виходу з вагона, коли всі поспішали та штовхались. Бурмочучи собі щось під ніс, вона спиною спустилась високими сходами, аби легше зняти велику валізу. І ось вона здолала останню сходинку та ступила на рідний перон.
     Бабуся Дарина вже бігла до неї назустріч, з широко розкритими обіймами.
     - Нарешті моє золотко приїхало!
    Вона радісно охопила онуку й почала цілувати.
    - Як ти виросла!
    - Та погано я виросла, ба! Я завжди мріяла, що буду високою. А зараз виросла – всього до метра шістдесяти...
     - Катюшко, та це не має великого значення! Ти маєш таланти, й саме це – головне.
     - Ні, бабусю, не втішай мене! Якби я була хоч метр сімдесят два, могла би бути моделлю. А так що?

     - Та ти й так в нас – модель! Тонка, дзвінка, чарівна!
     - Ото визнання! «В нас»! А я хотіла – для всіх!
     - Сонечко моє, не переймайся. Те, що ти – гарнюня, то це ж правда! А зріст?... Ну, що ж поробиш... Може, ти станеш набагато популярнішою, ніж модель.
     - Та набагато успішнішою!
     Бабуся взяла таксі та відібрала в онуки валізу.
     - Що-то ти знов набрала? Таке важке. Як ти це довезла?
     - Та, він же на коліщатах! Якби ти знала, який я заплічник тягаю щодня до  школи, ти б не дивувалася.
     - Бідненька моя, як же ти його тягаєш? Чи то він тебе тягає?
     - Скоріш за все – він, - засміялася онука. – То батьки поклали тобі подарунки.
     - От, вже ці діти! – відказала бабуся, але було вочевидь, що їй було дуже приємно почути про подарунки.
     Дарина, навіть, почала злегка посміхатись.
     - Шкода, що всі твої колишні приятельки також пороз’їжджались на канікули.
     - Та нічого. Я ж до тебе їхала, не до них.
     - Приємно чути, що я ще комусь потрібна. Я от подумала... Якщо ти невдовзі вийдеш заміж... Ти ж збираєшся заміж? Чи стала цею, як їх, «чайлд фрі»?
     - Ну, не зараз же! Які діти? Бабусю, мені ж тільки п’ятнадцять виповнилось, пам’ятаєш?
     - Ну, я мала на увазі – теоретично?
     - Ну, якщо теоретично, то, напевно, зберусь колись. Але, я тобі одразу хочу сказати – я не збираюсь поспішати. Ти знаєш, в нас дівчата немов показились! Тільки й розмов у них про те, як одразу після школи хочуть заміж. Хіба це нормально? Я хочу трохи пожити для себе. А чому, раптом, ти завела таку розмову?
     - Ну-у-у, я якось трохи починаю нудьгувати...
     - Ти? Не може бути! Та ти ж завжди знаєш, чим зайнятися!
     - Так. Але, хочеться вже бути комусь потрібною...
     - Ти мені завжди потрібна! – міцно поцілувала бабусю в м’яку щоку онучка.
     Й автоматично відмітила, що така улюблена бабина щічка стала ще більш м’якенькою. Серце дівчинки стисло від жалю. Як не шкода про таке думати, але Дарина потроху старішає... Напевно, бабця скучила за нею, за татом, мамою.
     - Ти хочеш жити з нами?

     - Та ні. Та й в мене нормальна квартира. Нормальна ж?
     - Так, бабусю. В столиці зараз є такі маленькі квартирки, по 18 метрів все разом, взагалі не зрозуміло, як вони там вміщаються. Тому, в тебе – хороше житло.
     Бабусі, дійсно, пощастило бути дружиною військового. Тим давали великі квартири. Але, коли дідусь помер, батьки боялись, що бабуся не зможе жити сама. Проте, все обійшлося. Дарина не захотіла їхати до них, «лишати могилку» чоловіка та подружок...
     Катя розуміла, що й подружки бабці потихеньку йдуть з цього світу, й бабусі необхідна родинна підтримка. Вона вирішила, що як тільки повернеться додому, одразу поговорить з батьками аби забрати Дарину до них. Бабуся Ірина жила поблизу них. Півгодини – й вона могла приїжджати до них хоч щодня. А до Дарини треба було їхати потягом сім годин. Якщо, не дай Боже, захворіє, то швидко не підскочиш до неї.
     Нарешті вони дістались додому. Водій таксі подав їм валізу та посміхнувся наостанок. Приємно бачити такі щирі прояви любові між різними поколіннями. Таке не щодня побачиш.
     - Дім, милий дім! – закружляла по кімнаті Катя та впала на диван.
     - Ну, розказуй, як та й що у вас!
     - Все добре! Тато поїхав на симпозіум в ... Емірати!
     - Ух ти! Що ж він там робитиме?
     - Пам’ятаєш, він все мріяв розробити проекти екологічно чистих міст та побудувати їх?
     - Звісно, пам’ятаю.
     - Так от: він вдало розробив проект під одну з адміністративних будівель й отримав дуже пристойну премію. Сказав, що вистачить мені на навчання. І зараз в Еміратах проходить презентація одного з його міст майбутнього.
     - Яка я рада, що дожила до цього! – змахнула сльозу радості Дарина.
     - Ба, чого ти? Припини! Все – чудово!
     - Ну, батько ж не дожив... Він й не сподівався, що у Вадика все вийде...
     - Ба, в нас у всіх все вийде! Мама тобі також не хотіла раніше казати, боялась, що не вийде. Але вона пройшла конкурс й перейшла на роботу в приватну клініку. Тепер в неї хороша зарплатня буде!
     - Туди теж терапевти потрібні?
     - Звісно! Вона ж – хороший терапевт. Відмінний!
     - Які ви молодці в мене! – притисла до грудей онуку Дарина. – Я неодмінно повинна похвалитися подружкам! Сьогодні ти відпочинь. А завтра поїдемо в гості.
    Катя посміхнулась.
    - Тепер давай поглянемо на подарунки.