РОЗДІЛ XV. З’ЄДНАТИСЯ ЗІ СТИХІЄЮ

І раптом почулися оплески, іронічні, з великим інтервалом, оплески. З-за полум’я, яке досі горіло, вийшов Валендер. І тут Арт усе зрозумів. Як він міг бути таким тупим? Як він не звернув уваги, що їх так надовго залишили самих? Чому ніхто не додумався, що не може так бути, що вони так довго обговорюють втечу, а їх ніхто не запиняє? Бо так і було задумано. Це гарно запланована пастка і Арт їй підіграв.

- Молодці, все зробили, як треба, слухняні дітки, - мармизу Валендера переповнювало задоволення.

- Ти з самого початку все запланував, - стиснувши Екскалібур, процідив Арт.

- Звичайно, чхав я на цю Вежу. Невже Ярестел настільки тупий, що повірив наче я хочу нагодувати орків. Вони – слуги, і не більше.

- Що відбувається? – вставила Катя.

- Нас обдурили, - повідомив Арт усім, - Валендер хотів отримати Екскалібур. Він запланував це з самого початку. – Арт звернув спантеличений погляд на ворога. – Але як ти знав, що відправлять саме мене? Це ж неможливо прорахувати.

- О, синку, - повчальним тоном почав маг, він повільно крокував вперед і назад, смакуючи кожну мить того, що відбувалося, - це для вас, бевзів, неможливо. А для мене нема нічого неможливого. Я знав, яким закляттям скористається мій ненаглядний братик. Я вирахував вік потенційних Переможців. Я ж бо і сам Переможець, мені це було нескладно. Залишалося лише почекати, щоб вік цих дітлахів і твій вирівнявся (це було важкувато, бо час у нашому і їхньому світі тече по-різному, але й тут я впорався на відмінно), а тоді чекати, чекати, щоб Меч сам прийшов мені до рук.

- Ми могли загинути дорогою, ми могли не подумати про Меч, він міг не піддатися, стільки всього могло піти не так, - не вгавав Арт.

- Але ж не пішло, - вишкірився Валенрдер, - ось ви всі восьмеро тут. Екскалібур теж тут. Все, як я запланував.

- То все це було заради меча? – раптом втрутився Денис. – Але навіщо?

- Навіщо? – викрикнув маг. – Навіщо? Навіщо наймогутнішому магові наймогутніший меч? Він має бути в мене. Його місце у моїх руках. Разом ми вершитимемо великі справи.

- Тобі  доведеться виривати його з моїх мертвих рук, - процідив крізь зуби Арт, - інакше ти його не отримаєш.

О, так і буде, - захихотів Валендер, - якщо ти не помреш, то Меч завжди прагнутиме до того, хто його витяг. Але якщо я переможу тебе, то він коритиметься мені. Тож так, ти помреш, тут немає сумнівів. – маг зробив театральну паузу, повільно оглядаючи вісьмох мандрівників, дітей, які здолали чималий шлях. – Але я дам шанс твоїм друзям. – ще одна довга пауза. – Я відпущу вас. Ви зможете піти назад, додому.

- І чого б це ти так робив? – буркнув Вестон.

- Бо я хочу, щоб ви жили. Я хочу, щоб ви принесли світлим вісточку від мене, що віднині вони голодуватимуть. Що тепер Екскалібур нарешті перейшов в гідні руки. Що мій брат програв. У вас є шанс вижити.

Всі завмерли і довгий час ніхто нічого не говорив.

- Ідіть! – різко скомандував Арт. – Я битимуся.

- Арте, ми не кинемо тебе, - почала Ніада.

- Ти забула про військо орків? – гаркнув Арт. – Воно тут і воно нас розчавить.

- Це правда, - задоволено підтакнув Валендер, - мої посіпаки повбивають вас усіх.

- А так помру тільки я, - рішуче продовжив Арт, - та й не обов’язково помру. Я битимуся до останнього і Меч мені допоможе.

- Це навряд, - єхидно мовив Валендер.

- Екскалібур відбиває будь яку магію! – твердо відповів йому Арт.

- Мені не потрібна магія, щоб здолати такого шмаркача як ти, - вкотре вишкірився Валендер, змусивши Арта нахмуритися.

- Це ми ще побачимо. – лицар стиснув рукоятку меча так міцно, аж пальці побіліли. – Ідіть! Ви житимете.

- Друже, - почав Вестон, - ти ж достатньо добре мене знаєш, щоб розуміти – я нікуди не піду. Не кину тебе одного. Ми битимемося разом. Якщо доведеться померти, то помремо, але я не кину тебе самого.

- Вестоне, - почав Арт, але Ніада його обірвала.

- Ти ж знаєш, які гноми вперті, чарівники не кращі. До смерті. – дівчина стиснула посох.

- І я нікуди не піду, - додала Ваіла, - битимемося пліч-о-пліч, як завжди.

- Друзі, ви не повинні, - слабким голосом почав Арт, - навіщо всім гинути. У всіх же є батьки, рідні, які чекають. Он у Переможців рідні навіть не знають, де вони. Не можна вам тут помирати.

- А ми й не будемо, - твердо заявив Денис, - разом ми сила. Я не зможу жити, знаючи, що втік, залишивши друзів на смерть.

- Я згоден з вітерцем, - пирснув Сем, сміючись з прізвиська, яке вигадав в таку мить, - я теж з вами.

- Вогник правий, - промовила Катя і посміхнулася, побачивши, як скривився Семен, - б’ємося разом і до кінця.

- Ви знаєте, я ніколи не вірила в усе це, - почала Оля, - навіть, коли ми вирушили, і навіть коли я отримала сили. Я думала все це сон, я і зараз так думаю. Але я вірю в нас усіх, в вас. Разом, тільки разом ми маємо шанс.

Валендер знову зааплодував:

- Як зворушливо, одна міцна сім’я, бла, бла, бла. Тоді, вас чекає смерть.