Довгий і тривалий сон пішов усім на користь. Підлітки проспали до вечора і спали ще більше, ніж півночі. Прокинулися від знайомого голосу:
- Як я сюди потрапив? Що коїться? – це був Вестон, він прокинувся.
Друзі підірвалися зі своїх ліжок і кинулися у спальню гнома.
- Ти прокинувся.
- Все в порядку?
- Яка радість!
- Нарешті!
Вони говорили всі одночасно, тому бідний Вестон геть зовсім розгубився.
- А де Ваіла? – запитав врешті гном.
Виявилося, що Ваіла вже давно прокинулася. Вона вирішила не турбувати друзів і дати їм виспатися. Але, після гучного пробудження Вестона, про подальший сон мова вже не йшла.
Раптово, один за одним усі почали усвідомлювати наскільки вони голодні. Друзі зібралися за столом і смачно поснідали (чи як можна назвати прийом їжі посеред ночі). Перебиваючи одне одного вони розповіли Вестону і Ваілі про те, що сталося поки ті були непритомні.
- Добре, що все закінчилося добре. – підсумувала Ваіла. – І для нас, і для всіх тих людей.
Друзі ще довго гомоніли. Аж доки не почало світати.
- Мабуть, час продовжувати наш шлях, - скомандував Вестон.
- Куди далі, шеф? – пожартував Семен.
- Вперед, шеф, - підморгнув Вестон, здивувавши усіх.
Насправді, шлях попереду лежав не простий. Землі Темряви вже закінчувалися. Єдині, хто ще міг загрожувати вісімці були вовкулаки, але тоді була не повня, та й за день мандрівники мали вийти з цих земель. Але далі їх чекало Болото.
- Що за Болото? – запитала Оля.
- Болото, - коротко відповів Вестон, - і усі почвари, які можуть там жити.
- Можна детальніше про почвар? – злякано запитала Оля.
- Не думаю, що варто лякати вас наперед. – втрутився Арт.
- Краще знати, з чим маємо справу, - рішуче заявила Катя.
- Там водяться кікімори, - почала Ніада.
- Наскільки вони небезпечні? – поцікавився Денис.
- Взагалі, не дуже, - знизала плечами Ніада, - якщо їх не займати. Щоправда, вночі вони пронизливо кричать, від чого кров холоне в жилах. Але це не смертельно.
- І дуже страшно, як я підозрюю, - припустив Семен.
- А з нашим щастям, на болоті ми ніч проведемо, як мінімум одну, - додала Катя.
- Проведемо, і, мабуть, не одну, - запевнив її Вестон.
- Що там ще водиться? – закотивши очі запитала Катя.
- Водяники, - здригнулася Ваіла, - це ще ті почвари. Вони всіх необережних тягнуть під воду.
- До води не лізти, - підсумувала Оля.
- Вони не надто вже й страшні, - заспокоїла її Ваіла, - з берега тебе ніхто туди не затягне, головне не ставати в саму воду.
- Чим ще нас потішите? – вдавано позіхнув Семен.
- За винятком змій, жаб і комарів? – запитав Арт.
- Ага, - знову «позіхнув» Семен.
- Десь там живе Баба Яга.
- Серйозно? – Оля видала нервовий смішок. – Баба Яга? Вона теж існує?
- І те, що ви знаєте з своїх казок – маячня, - заявив Вестон, - вона дуже, дуже небезпечна. Моліться, щоб ми її не зустріли на тому клятому Болоті.
На мить запала тривожна мовчанка. День вже не видавався таким гарним.
- Ми можемо й не зустріти її, - підбадьорила всіх Ваіла, - вона живе відлюдькуватим життям.
- Щось мені підказує – не з нашим щастям, - буркнув Семен.
- Наскільки вона небезпечне? – поцікавився Денис.
- О-о-о, - розвів руками Арт, - дуже. Вона наймогутніша відьма на планеті. Якщо ми натрапимо на неї, я скажу, що робити.
- Чому не зараз? – стривожилася Оля.
- Повір, такого краще не знати, - всерйоз відповів Арт.
На цьому, не домовляючись між собою, друзі припинили обговорювати тему Болота. Вони досі знаходилися на Землях Темряви. Хоча в таку назву мало віриться, коли ідеш прекрасними зеленими галявинами, а на небі сяє сонце. Іноді їм траплялися деякі тварини, іноді друзі натикалися на водойми, але жодної небезпеки.
- Якби ж то уся мандрівка була такою, - з насолодою протягнув Семен, підставляючи обличчя сонцю.
- Так, бувають і такі місця на Темній Частині, - підтакнула Ніада, - хто б міг подумати.
Проте, після обіду ситуація поступово почала змінюватися. Якщо раніше мандрівники переходили з однієї землі на іншу раптово, перетинаючи якийсь кордон, то цього разу ніякого кордону не було. Землі мінялися поступово. Місцевість ставала все менш привітною. Повсякчас зустрічалися чагарники, мочарі, гнилі дерева, і їх ставало все більше. Навіть небо почало затягуватися хмарами, сонце все рідше з’являлося. Складалося враження, що от-от має початися дощ, але він все ніяк не починався.