РОЗДІЛ XII. ІСТОРІЯ ОДНОГО ВОВКУЛАКИ

Вестон не міг довго витримувати подібні моменти, тому він перший розірвав обійми. Гном вихопив здоровенного молота і з двох міцних ударів розтрощив двері, на які була замкнена кімната. Друзі, та решта людей у кімнаті, перелякано витріщилися на Вестона.

- Що? – буркнув він. – В укушених є свої переваги. В мене вже більше сил і за ці три дні вони тільки будуть зростати. А тоді я стану… - гном проковтнув наступні слова і вийшов у коридор. Решта пішли за ним.

- А як же ми? – крикнув їм услід ув’язнений чоловік.

- Ми повернемося, - пообіцяла Ніада, - тільки знайдемо мій посох.

- Ага, - буркнув у відповідь чоловік. Це було найбільш саркастичне «ага», яке будь-хто коли небудь чув. Очевидно, він не вірив, що за ними хтось повернеться.

Але Ніада, як і всі інші, збиралися звільнити людей. Вона відчувала свій посох і знала, що той знаходиться у цій самій будівлі. Залишалося відшукати його. Ніада вийшла у коридор. Там було так само темно, як і в кімнаті. Семен запалив власну руку, мов смолоскип і освітив коридор жовтавим світлом.

- За мною, - поквапом крикнула Ніада і побігла, не чекаючи реакції.

Вона відчувала свій посох і наближалася до нього. Семен розумів, що він єдине джерело світла, тому поквапився за подругою. Інші не відставали. Хто знає скільки вампірів охоронятиме посох.

Його ніхто не охороняв. Посох просто стояв на столі у одній із кімнат. Ніде не було ознак присутності вампірів. Чарівниця вхопила рідний серцю предмет, міцно стиснула в руках і побігла назад до ув’язнених.

Семен навіть не встиг до кімнати зайти, як Ніада вже вибігла звідти з посохом. Вона без слів побігла назад і хлопець відправився за нею, закликаючи за собою всіх інших.

Чоловік, який просив про допомогу, сидів і проклинав тих істот, що втекли. Вони не допомогли і вже не допоможуть. Ніхто ніколи не допомагав людям, ув’язненим у місті вампірів. Його роздуми обірвалися, коли він помітив слабке світіння у коридорі. Не встиг чоловік нічого подумати, як у дверях з’явилася знайома дівчина, а за нею зайшла і решта нещодавніх втікачів. Чоловік не вірив своїм очам. Дівчина змахнула якоюсь палицею і з рук усіх ув’язнених спали кайдани. На мить люди не повірили у те, що відбувається, але дуже швидко вони зрозуміли, що їх звільнили і стрімким потоком хлинули до виходу. Вони безцеремонно штовхалися і штурхалися ліктями. Не соромилися навіть відштовхувати своїх рятівників. Чоловік залишився сидіти.

- От і роби після цього добро, - бурчав Вестон, якого втиснули в стіну і боляче наступали на ноги.

- Вони налякані, хочуть вибратися звідси чим швидше, - виправдовувала людей Ніада.

- Це не дозволяє вбивати тих, хто вас звільнив! – гаркнув Вестон.

Зробив він це надто пізно, бо люди вже повибігали. Залишився один єдиний чоловік, який і просив про допомогу. Він неквапом підвівся.

- Дякую, ви допомогли нам. Я й не сподівався на таке.

- Будь ласка, - не дуже люб’язно відповів Вестон, - ми поспішаємо, ходімо.

Всі послухалися і направилися до виходу.

- Я можу допомогти вам, - крикнув навздогін чоловік, змушуючи їх зупинитися, - я виведу вас з міста і допоможу вилікувати укуси.

- Неможливо вилікувати укуси, - заперечила Ваіла.

- Сперечатися будем потім, - відповів чоловік, - спочатку треба вибратися звідси у безпечніше місце. Я проведу вас і дорогою все розкажу   

 - Навіщо тобі нам допомагати? – недовірливим тоном запитав Вестон.

- Бо ви перші, хто допоміг нам, - відповів чоловік, - біжіть за мною, якщо хочете, а не хочете – ваше право.

Чоловік побіг, а друзі, переглянувшись, побігли за ним. Він швидко вивів їх з будівлі і забіг в іншу, запрошуючи за собою. І тут розпочалася їхня подорож. Він вів їх з будівлі в будівлю. Іноді вони спускалися в підвал, іноді видиралися на дах, іноді навіть завертали назад, на захід, але все ж, продовжували наближатися до східного кордону міста. Коли була нагода говорити, чоловік говорив:

- Мене звати Дрейк. Мало в кого з людей тут є імена, але в мене є.

- Чому так? – поцікавилася Оля.

- Бо людей швидко вбивають, - буденним тоном відповів Дрейк, - змушуючи Олю пошкодувати про своє запитання, - мало хто проживає тут більше кількох місяців. Деякі вмудряються прожити тут кілька років. Я живу тут вже кілька десятиліть.

- Неможливо, - категоричним тоном заперечив Вестон.

- Знаю, - погодився чоловік, - але це залишається правдою. Вампіри часто мене ловили, замикали з іншими чи самого. Але згодом, чомусь, мене завжди випускають. Я не знаю причини. Тут багато дивного. Ніхто не знає звідки беруться нові люди, навіть самі вампіри. Нові люди не знають, хто вони такі. Мене не хочуть вбивати і не кажуть причини, хоча я й намагався дізнатися.

- То тобі не загрожувала небезпека у тій камері, - мовила Ваіла, - навіщо ж тоді про допомогу просив. Ти єдиний, хто просив.

- Бо я єдиний, хто живе тут достатньо довго, щоб мати надію звідси вибратися. – він не мить зупинився і посміхнувся. – Звучить абсурдно. Тим не менш, це правда. Не знаю для чого я знадобився живий вампірам, але я радий, що зараз маю нагоду допомогти хорошим.