Глава 4

Кароліна

Я відкрила очі в машині де біля мене була мама. Я намагалась тримати очі відкритими, але все навколо розмивалося. В голові крутилася тільки одна думка. Що зі мною?
У лікарні мене одразу оглянули й направили до офтальмолога. Після декількох обстежень лікар вийшов до мами.

Лікар: -У вашої доньки серйозні проблеми із зором. Ми виявили значне погіршення, яке могло бути непоміченим раніше. Якщо не почати лікування зараз, зір може ще більше погіршитись.

Мама: -І що потрібно робити?

Лікар: -Необхідно лягти на стаціонарне лікування. За цей весь час потрібно буде пройти курс медикаментів, крапель, процедури для очей та постійний нагляд. Це займе щонайменше два тижні. А потім будемо спостерігати за її самопочуттям.

Я сиділа мовчки, слухаючи кожне слово. Було страшно. Я не думала, що звичайна втома може виявитися чимось серйознішим. Мені стало сумно, що замість прогулянок, жартів і вечорів з подругами, тепер буду в лікарні, де буду робити вправи для очей та все інше. І що не відомо чим це може закінчитися для мене.

Кароліна: -Добре. Якщо це допоможе то я готова.

Мама підійшла до мене, обійняла та сказала.

Мама: -Ми з тобою, все буде добре.

І вже через кілька годин я лежала в палаті, дивлячись у вікно, у якому трохи розпливалася вечірня тінь дерев. До мене зайшов лікар, та сказав щоб я відпочивала, але я не могла. Всі думки які зібрались за весь день в моїй голові не давали мені спокою. Як я зможу сказати дівчатам що буду деякий час в лікарні, що не зможу з ним виходити на прогулянки поки буду тут, а можливо вони взагалі про мене забудуть.

***
Наступного дня ми з мамою поїхали додому, де мені потрібно було зібрати речі та готуватись то понеділка, коли мене візьмуть у полон в білу фортецю, де я буду аж дві неділі якщо не більше.

***
20:45
Я думала чи не піти мені на прогулянку. Та потім до мене подзвонив Влад.

Кароліна:-Ало, привіт.

Влад:-Привіт, що робиш?

Кароліна:-Та нічого думала піти прогулятись. А що?

Влад:-Сама чи з кимось?

Кароліна:-Напевно що сама.

Влад:-Чому ти така сумна?

Я розповіла йому що зі мною трапилось. Він був здивований так як і я але ніхто цього не очікував.

Влад:-Ну що я можу сказати, я звісно в ступорі, але не хвилюся я поруч.

Кароліна:-Дякую за підтримку надіюсь все буде добре.

Влад:-А знаєш що, в мене для тебе є пропозиція.

Кароліна:-Яка?

Влад:-Давай завтра я до тебе приїду і ми підемо прогуляємося, надіюсь не останній раз.

Кароліна:-Ахаха, дуже смішно. Ну добре, тоді до завтра.

Влад:-Я тоді за тобою зайду о 16:00.

Кароліна:-Окей.

Я пішла переодягнулись та лягла спати.

***
9:15
Я прокинулась від не дуже приємного сну. Таке мені ще ніколи не снилось, та й ще пов'язане з лікарем. Я спустилась на низ поснідала та вирішила піти до мами поговорити.

Мама:-Добрий ранок.

Кароліна:-Як би він був добрий.

Мама:-Щось трапилось?

Я розповіла мамі свій сон. А потім я вирішила запитати дещо в мами.

Кароліна:-Мама а в тебе колись були проблеми із зором?

Мама:-Ні, але в моїй родині були ті в кого таке було.

Кароліна:-Зрозуміла, ну надіюсь що все буде окей, а доречі я сьогодні з Владом піду прогуляюсь.

Мама:-Добре, а ти речі вже зібрала?

Кароліна:-Так.

Я пішла до себе в кімнату, навіть не помітила як вже розпочала збиратись на прогулянку. Я провела добре час з Владом, прийшла додому та лягла спати.

***
Пройшло два дні як я в лікарні.
Перші дні були незвичними. Білий халат лікаря, медсестри, що заходили щогодини. Я ніяк не могла звикнути до цього режиму: підйом о сьомій, процедури, краплі в очі.
У мене з'явилась сусідка дівчинка  на ім’я Аліна. Вона виявилась дуже доброю й часто розмовляла зі мною, з нею стало веселіше, було багато спільного, як би не вона я б тут була в депресії.

Аліна:-Не переживай, головне що ти вчасно звернулась. 

Кароліна:-Просто це так несподівано. Вчора я гуляла з подругами, а сьогодні в лікарні.

Аліна:-Все буде добре, ти навіть не помітиш як будеш їхати додому.

Кароліна:-Якби все так і було.

Ми сиділи розмовляли, і ось настав вечір. Ми взяли краплі для очей та пішли до медсестри. Тут як правило було о 20:00 збиратись на посту, щоб нам закрапали очі.Після цього ми йшли по своїх палатах.

*** 
8:10
До нас в палату зайшов лікар, оглянув нас, а після цього ми пішли на сніданок. Після сніданку пішли на першу процедуру яка називалась електрофорез для очей. Ця процедура була з одного боку класна, а з іншого не сильно тому що коли ти заходиш ти лягаєш, потім тобі на очі кладуть пластинки які одягнуті в начебто рукавички і які підключені до струму, та тут не все так гладко тому що через кожні п'ять секунд б'є струм. Потім я пішла на легкі так би мовити вправи наприклад: кружельце яке крутиться і ти на нього повинна дивитися п'ять хвилин, але саме найбільше мені подобалось це грати так би мовити в ігри на комп'ютері які також допомагали, та ще там багато інших приладів.Після цієї процедури я піднялась в палату, та через декілька хвилин двері відчинились, і до палати зайшли Ніколь та Сніжана з великим пакетом фруктів і шоколадом.

Ніколь:-Привіт,красуня! Ну ти й налякала нас!

Сніжана:-Ми навіть не знали, що з тобою сталося. Твоя мама нам написала.

Кароліна:-Привіт. Дякую, що прийшли. А я думала, вам зараз не до мене.

Ніколь:-Не вигадуй. Ми ж домовлялись завжди говорити одне одному правду і підтримувати. Ну от ми тут.

Сніжана:-Як ти себе почуваєш?

Кароліна:-Так собі, але мені тут не сумно. Кажуть, якщо все піде добре то через два тижні мене випишуть. Але зір поки трошки розмитий.

Ми довго говорили, сміялися, навіть згадували ту прогулянку, мені дівчата розповіли як все закінчилась. Ніколь навіть показала фото з того вечора.

Ніколь:-Бачиш, ось ти трохи збоку, але все одно на фото є. Значить, ми разом.

Мені стало тепло. Попри образу, попри розчарування ці дівчата не залишили мене. Я знову відчула, що не одна.

Коли вони пішли, я дивилась у вікно і думала можливо, це все трапилось не просто так...