Останні слова тієї книги.. “Сидячи біля могили їхнього кохання, вони обоє зрозуміли. Щасливого кінця не буде.” Саме з цих слів і почалась моя нова весняна депресія. Я лежала у ліжку і згадувала той вечір. Час, коли ти розумієш, що все рухнуло так і не розпочавшись. Заваривши чашку зеленого чаю, щоб заспокоїти свої нерви, я поставила її на стіл, сіла перед нею і дивилась на дощ за вікном. Думала про нього. Про те, що сталося. Переломний момент. Мене охопили сумніви на рахунок нього і чи було це правильним рішенням. Не все було так, як хотілось. І питання полягає в тому, чи хотілось взагалі. Не сказавши нікому,крім подруг, про те, що майже закохалась, рішення було прийняте. Звернувшись до психолога, не зовсім розуміла її теорії і ходу думок. Можливо я й сама собі лікар, адже та молода на вигляд жіночка 34 років, сказала, що я божевільна.
** Минуло три дні **
Стоявши в своїй кімнаті, боялась піймати панічну атаку знову. Вкотре думаючи про нього, такого ідеального хлопця, і про себе не варту навіть одного його подиху, сльози з’явились на очах зовсім непомітно, потекли по щоках, а по спині забігали мурашки. Це все ж таки сталося, вона знайшла мою душу і тіло, розбила її повільно, наче граючи зі мною у гру, в якій моєї перемоги бути не могло. І ось я, лежу на підлозі та боюсь відкрити очі, майже гризу свої лікті, не хочу бачити ангела з кров’ю на білосніжних крилах. Трохи заспокоївшись, на трубці телефону набирала номер, але так і не змогла натиснути на виклик. Минали дні, я починала розуміти себе, відволікалась від думок, більше гуляла. Не знаючи, що мене чекає, знову жила одним днем. Вранці мене підняв з ніг дзвінок. - Ліна, сьогодні у вечері, о 18:30 на нашому місці. – впізнала голос. Макар говорить загадками завжди, ніколи не каже все і до кінця. Найкращий друг щось задумав. На нашому місці збиралась невеличка компанія. Підібравши образ для виходу у світ добре знайомих мені людей, я спустилась зі сходів та опинилась на звичній вуличці, де дув прохолодний вітер, а повітря пахло сумом та димом сигарет.