Травма не привід

Ця історія сталася зі мною навесні 2001 року. Пам’ятаєте ті часи? Саме тоді по всій країні пройшлися історії про злочинців, що викрадали дівчат та продавали їх на «роботу» у Турцію. Я ж на той час закінчила Богуславський педколедж і за домовленістю між закладами поступила по співбесіді до університету Драгоманова. Моя спеціальність була досить популярною (як не як, вчитель англійської мови), тож дісталась мені лише вечірня форма навчання. Не безкоштовно, звісно ж, але сума була підйомною для моїх батьків. Корпус, де я навчалась, знаходився в центрі Києва, недалеко від вокзалу Київ-пасажирський, за цирком. А проживала на той момент у моєї тітки в районі Позняки у багатоповерхівці на восьмому поверсі. Чому я все це детально розповідаю? Та тому, що це гратиме свою роль в моїй історії.

Отже, розпочалася ця історія ще в селі, де я проводила свої вихідні. Мама пішла десь у справах, а тато був на роботі. У нас саме гостювала одна з родичок, на два роки молодша від мене. Вихідні ми з нею провели весело: сходили на дискотеку, пожартували з хлопцями та й взагалі, приємно провели час. Зараз вже не пам’ятаю, чому вона не поїхала додому у неділю увечері, але все сталося в понеділок. Так, саме в перший день тижня, адже навчання у мене проходило у вечірній час по вівторках і четвергах, а також суботніми ранками. Тож добре пам’ятаю, що то був понеділок.

Перед тим, як піти з дому, мама дала завдання мені, як старшій з дітей, що залишалися вдома. Потрібно було пофарбувати вапном стелю у віранді, розміром приблизно десь два на два метри. Робота не важка, тим більше, що більшу частину можна було дістати, стоячи на вбудованих тумбах для зберігання різноманітних речей. Але я полінувалась зайнятись цією справою в першу чергу і увімкнула телевізор. Показували «Вогнем і мечем», один з перших українських серіалів, який мені дуже сподобався.

Під кінець серії я побачила, як повз вікно пройшла мама і зрозуміла, що мені влетить за моє недбале ставлення до прохання рідної людини. Яка реакція дитини в такому випадку? Переляк і метушіння. Тож і я зреагувала саме так, але з оглядкою на свій стан.

На той момент у мене дуже затекла права нога і я її майже не відчувала. Сидячи на дивані прикинула маршрут: дотягнутися рукою до стільця під стіною і перетягти себе туди. Потім піднятися, трохи розтерти ногу, обпертись на стіл з телевізором і знову підтягнути себе. Далі, тримаючись за край столу, протягти руку і перенести вагу на піаніно, що стояло тут же. Так я доберусь до масивних дверей на кухню. Вчепившись за них, мов мавпочка, можна дібратись туди. Там вже догукаюсь до брата, що розітре ногу, а потім швиденько на вулицю, до літньої кухні, де стоїть відро з вапном і щітка. Гарний план? На той момент мені здавалося, що гарний. Та не так сталося, як бажалося. В план увірвалася реальність.

Нога, на якій я увесь цей час просиділа, затекла настільки, що різко зламала мені всі хатки планувань. Ні, припіднятись з дивану я змогла. Як і перебратись на стілець а далі… Обіпершись на стіл, я простягнула руку і зрозуміла, що мені не вистачає всього лише сантиметрів два, щоб дотягтись до піаніно. Ну так я ж не дурна, свої сили співставити можу! Чому б мені не спробувати зробити один малесенький крок? І не підстрибом, а перенісши частину ваги тіла на затеклу ногу. Зараз дивлюсь на себе і самій смішно: дурепа з дуреп, а тоді це здавалося розумним. Мабуть, повне сприйняття ситуації приходить лише з часом.

Отже, простягнула я руку до піаніно, переставляю пострадалу ногу і переношу на неї вагу. Мабуть, в той момент здалося, що якщо щось станеться, зможу утримати себе рукою. Агась! Утримала! Нога підвернулась і я з висоти свого зросту всією вагою сіла на і так вже не працюючу як потрібно ногу, а потім гепнулася головою об підлогу. Добре, що не об піаніно! До речі, удар був таким, що воно загуло всіма струнами, а брат з переляку вимкнув плеєр, на якому слухав пісні групи «Король і Шут». Це ж яким має бути звук, якщо перебив їхню музику?

Сестра, що була в сусідній кімнаті, як вона потім заявила, побачила через скляне віконечко, як моя голова мелькнула перед нею, а тоді вона почула страшний гуркіт, тому вона вискочила з кімнати і була першою, хто до мене підійшов. А я лежу собі така, як то кажуть, «вертольотики ловлю». Удар головою не пройшов повз увагу організму, але на те уваги я не звернула. Саме в цей момент я відчула різкий біль в стопі і завила сирена. Так, справжня сирена в моїй особі. Вереск був знатний. Брат з троюрідною сестрою тягнуть мене на диван, відчиняються двері і на порозі виникає перелякана постать мами.

Гуртом вони затягли мене на диван, мама стоїть поряд, руки трясуться, але вона віддає чіткі команди:

• Діма, знайди простий вафельний рушник. Юля, візьми на кухні миску і набери води. Інна, замовкни! Все буде добре!

Від несподіванки сирена стихла, по кімнаті розносилось лише тихе скавчання і схлипування, а навколо дріботіли кроки виконуючих накази дітей. Мама нагнулась до мене, погладила по голові, а тоді повернулась до ноги. Стопа і литка налилися червоним і викликали занепокоєння.

• Поворуши пальцями, - попросила мене мама. Я поворушила. – Схоже, перелому немає, лише сильне забиття. Зараз поможемо лиху.

Взявши в руки рушник, мама змочила його в холодній воді і наклала компрес.

• Як біль зійде, то ми затягнемо ногу в тугу пов’язку, щоб нога менше страждала під час рухів. А зараз лежи, відпочивай.
• Навідпочивалася-я-я, - заскиглила я від болю. – Ось стане легше – і встану, побілю стелю у віранді і зберу речі на завтра.

Сказано – зроблено. Коли біль трохи вщух, на нозі стала розливатися синюшність. Мама сказала, що це нормально для сильного забиття, тож я заспокоїлася і стала жартувати. Згадала випадок з дитинства, коли у мене на триколісному велосипеді спав цеп і я стала його надягати просто серед дороги, що проходила через проточний рівчак для дощових вод. В цей час на велосипеді їхав молодий чоловік, односельчанин. Він побачив зграйку дітлахів і гукнув їм зійти з дороги. Послухалися всі крім мене, тож він, щоб не збити малу дівчинку повернув кермо в рівчак, впав і ми обидва тоді постраждали. Мама так само мене виходжувала. Коли я це розповіла, мама запевнила, що випадку цього не пам’ятає, але коли ми з братом доповнили розповідь один одного, то згодилась, що така подія в нашому житті була, хоч вона й погано пам’ятає її.