.

Двері травмпункту відчинилися, впускаючи всередину черговий порив морозного повітря та ще одного пацієнта. Олена Сергіївна не підняла голови,  двадцять років роботи навчили не реагувати на кожен шурхіт. У черзі вже сиділо п’ятеро людей, і кожен із них був упевнений, що саме його випадок найтерміновіший.

— Прошу зачекати, — автоматично кинула лікарка, навіть не подивившись, хто увійшов.

У відповідь почула тихе «дякую» і продовжила заповнювати карту поточного пацієнта — студента, який вирішив погратися в сніжки на стоянці та не помітив, як машина виїхала з-за повороту. Результат — вивих плеча й лекція про обережність, яку вона читала вже вдесяте за вечір.

— Не розумію, чого всі перетворюються на дітей, коли випадає сніг, — буркнула вона, накладаючи пов’язку. — Ви дорослий чоловік, у вас завтра екзамен, а ви граєтеся, як п’ятирічний.

Студент виглядав справді засоромленим: 

— Я просто… хотів зробити дівчині сюрприз.

Вона зітхнула: «Романтика… Звісно.»

Коли студент нарешті подався до виходу, лікарка вийшла в коридор.

— Наступний! — гукнула вона, окинувши поглядом чергу.

Високий чоловік середніх років з травмованою рукою тільки-но піднявся з місця, як раптом у приміщення завели жінку з розбитим носом.

— Мама поїхала на склі біля під’їзду, — пояснила схвильована дочка. — Допоможіть, будь ласка!

— Зачекайте у коридорі, — попросила лікарка, простягаючи руку до чоловіка.

Але він одразу, сів на місце.

— Ну ж бо, заходьте до кабінету. В мене немає часу вмовляти кожного.

— Та ні, я зачекаю. Допоможіть спершу цій жіночці.

Лікарка хмикнула та запросила до кабінету мати з дочкою. 

Надавши першу допомогу та зробивши репозицію зміщених кісток під місцевою анестезією, вона відпустила пацієнтку.

— Дякую вам, дядечку! — кинула чоловікові дівчина.

— Ну що, джентльмене, ваша черга…

Не встигла вона договорити, як двері відчинилися та завели підлітка з розсіченою бровою.

— Син впав з гірки, — пояснили батьки. 

Побачивши його стан, чоловік не вагаючись поступився чергою.

Пацієнти заходили та виходили, а той високий чоловік все сидів в коридорі.

"Дивно", — подумала Олена. За двадцять років роботи в травмпункті вона надивилася всякого. Бачила, як люди лізли без черги, скандалили, вимагали прийняти їх негайно; як сварилися за місце в черзі, як звинувачували одне одного в перебільшенні симптомів. Кожен завжди думав тільки про себе. Адже їм же боляче. Їм же погано. Їм же терміново треба. А цей... сидить.

— Любо, — звернулася вона до медсестри, — той високий чоловік з пакунком давно тут сидить?

— Та майже три години, якщо не більше. Все пропускає когось попереду. Дивак якийсь.

Лікарка виглянула у коридор. Той чоловік сидів, злегка опустивши голову та притискаючи до себе той самий пакунок. Руку тримав неприродно, видно що болить. Але він терпить, тримається.

 "Або святий, — іронічно подумала вона, — або дурень."

Та щось підказувало: ні те, ні інше. Його постава, спокій на обличчі говорили про щось природне для нього.

Потім привезли діда, який, намагаючись прикрасити верхівку ялинки, невдало спустився зі стільця. Той дивний чоловік знову поступився чергою. 

У новорічні свята в травмпункті завжди був аншлаг. Великі черги пацієнтів у коридорі, довгі очікування. Робота нон-стоп, навіть на годинник поглянути ніколи. Враховуючи, що бездітна, лікарка завжди чергувала в такі дні. За довгі роки вже звикла не помічати коли настає той новий рік, хіба що по звуках феєрверків за вікном.

Олена працювала методично, швидко, ефективно. Її руки рухалися автоматично — стільки разів вона робила ці маніпуляції, що могла б і з заплющеними очима. Проте уважно ставилася до кожного пацієнта, ставила запитання, перевіряла симптоми.

Біля опівночі у травмпункті почалося пожвавлення. Петарди, феєрверки, тости за столами — і, як наслідок, нова хвиля постраждалих. Олена глянула в коридор — ще шестеро в черзі.

Поглянула на того високого чоловіка. Він сидів осторонь, так само притискаючи до грудей великий пакет з мʼякими іграшками. Ліва  рука лежала на колінах дещо неприродно, і Олена відразу професійно відмітила — швидше за все, перелом запʼястя.

Але чоловік не поспішав. Коли його викликали, він кивнув на молоду жінку з малою дитиною:

— Пропустіть їх, будь ласка. Дитина ж.

Люба здивовано глянула на нього, але кивнула. Молода мама вдячно всміхнулася й зайшла до кабінету. Малюк волав так, що здавалося, зараз стеля обвалиться.

— Подивіться, нічого страшного, — заспокоїла Олена, оглянувши пухку ручку трирічного хлопчика. — Просто розтяг. Зараз накладу пов’язку, і все буде гаразд.

Поки вона працювала, за дверима почався галас. Олена почула сирену швидкої, брязкіт каталки, знайомі голоси фельдшерів.

— Складний випадок, — зазирнула Люба. — Чоловік впав з даху, намагався зняти гірлянду. Треба оглянути негайно.

Олена кивнула матері малюка:

— Чекайте тут хвилину.

Вийшла в коридор. На каталці лежав літній чоловік, схопившись за груди. Лікарка швидко оглянула, призначила кардіограму, рентген, дала знеболювальне. Цей випадок вимагав часу.

Коли вона нарешті повернулася до малюка й закінчила з його мамою, минуло ще хвилин сорок. Люба показала на список:

— Наступний — той чоловік із пакетом. Він вже пів дня чекає.

— Чому так довго? — Олена нахмурилася.

— Та всіх пропускає вперед, — Люба знизала плечима. — Каже, йому не терміново.

Лікарка вийшла в коридор. Високий чоловік усе так само сидів на лавці. Обличчя втомлене, але в очах — терпіння.

— Ви чому не заходите? — різкувато запитала вона. — У вас, судячи з усього, перелом.

— Напевно. Я впав на сходах, коли подарунки ніс у дитяче відділення. Їх, мабуть, помили на морозі, а вони стали, як ковзанка.

— І ви стільки часу сидите в коридорі, пропускаючи всіх поперед себе? — в її голосі прорізалося обурення. — Чому?