Перелесник

На узліссі, там, де немає нічого, окрім дерев, стояла церква.  Невеличка, одні двері, одне віконце та великий хрест на даху. Сьогоднішній день не відрізнявся від попередніх: сонячний, теплий, немає ні вітру, ні хмар. Як завжди, Лада та Василь вийшли з приміщення, перехрестилися, вклонилися й попрямували додому.
Проходячи повз чоловіка, який стояв на колінах, Василь кинув копійку йому в стаканчик і побажав здоров’я. Бідолаха вклонився, подякувавши за милостиню. Василь справляв враження хорошого, великодушного чоловіка, яким зовсім не являвся.
Він йшов з високо піднятою головою, дивився на всіх майже згори, в той час, як Лада йшла поруч, склавши ручки, не піднімаючи очей. Вона виглядала зляканою, наче боялася зробити зайвий рух.
— Добрий день, — з усмішкою він привітав жіночку, що йшла до церкви.
Озирнувшись, Василь перевірив, чи не дивиться на них хтось, а потім схопив Ладу за руку й розвернув до себе.
— Відповідай! — наказав він.
— Я просто намагалася бути люб’язною, — з легкою усмішкою відповіла вона.
— Ладонько, — Василь взяв дівчину за плечі. — Тобі не потрібно бути люб’язною. Тобі потрібно берегти честь сім’ї.
— Василю, ти божеволієш, — Лада запанікувала, в її очах з’явився страх, але вона намагалася цього не показувати. — Я… Він просто попросив мене…
— Ладонько, не треба нічого говорити, — роздратовано продовжив він. — Не треба зі мною сперечатися.
Дівчина через силу посміхнулася, не сказавши ні слова. Василь стиснув губи, взяв Ладу під руку й повів далі.
Весь час до дому вони йшли мовчки, майже не дивлячись один на одного. Василь тримав руки в кишенях, дивлячись собі під ноги, а Лада перебирала пальцями червоні буси, що спадали на її вишиванку.
Дійшовши до хати, дівчина не встигла зайти у двір — її знову зупинив чоловік.
— Прати підеш на дальнє озеро, — сердито сказав він.
— Там же ніхто ніколи не пере, — заперечила дівчина.
— Тим краще, — взявши дружину за руку, Вались повів її до хати.
В них була маленька домівка, як і в більшості українських селищах. У хаті стояла піч, дерев’яний стіл і лави, на вікнах — фіранки та рушники з вишивкою, а на білих стінах — ікони. 
Не гаючи часу, Лада переодяглася: наділа сорочку, зав’язала фартух і зібрала кошик брудного одягу. Поки дівчина складала останнє простирадло, Василь підійшов ззаду, взяв її за плечі.
— Ти не сердься на мене, люба. Я ж це з любові, — він посміхнувся. — Хто ще тебе навчить?
Нічого не відповідаючи, Лада взяла кошик і пішла до дверей.
— Будь обережна, — сказав Василь їй у спину.
Дівчина лише похитала у відповідь і відчинила двері.

***

Лада йшла стежкою через ліс, тримаючи важкий кошик одягу. Вона насолоджувалася красою природи. Дерева стояли зелені-зелені, листочки шаруділи від хитаючих гілочок, на яких сідали птахи або бігали білочки. У лісі пахло свіжістю й хвоєю. Лада, не поспішаючи, рухалася до озера.
Аж раптом дівчина почула хрускіт. Звук нагадував зламану гілку, що не витримала ваги черевика. Лада озирнулася. Нікого не побачивши, вона подумала, що їй здалося, та продовжила йти.
Діставшись озера, дівчина обережно перейшла колодою на кладку. Сівши на коліна й поставивши кошик поряд, Лада зняла хустинку з голови, звільнивши своє руде волосся. Вона підняла голову догори, насолоджуючись свіжим повітрям, сонячними проміннями, що падали їй на обличчя, та голосом озера.
Діставши одне з простирадл, вона вмочила його декілька разів і викрутила.
Майже за секунду небо затягло хмарами й почав накрапать дощик. Дівчина підвилася на ноги, здивовано піднявши погляд до неба.
«Як це можливо? — запитала вона себе. — Щойно світило сонце.»
Лада почувалася ніяково. З’явилося відчуття, наче за нею спостерігають, наче вона зараз не сама.
— Не бійся, не з’їм, — пролунав голос із-за спини.
Дівчина різко озирнулася, але нікого не побачила. Її дихання пришвидшилося, а серце почало так стукати, немов хотіло вискочити з грудей.
Залишивши кошик, вона негайно кинулася тікати. Бігла так швидко, як тільки могла. Але дорогою через ліс її досі не відпускала думка, що за нею хтось стежить, а згодом з’явилося відчуття, що її переслідують.
Лада бігла, не озираючись. Їй здавалося, що вона чує шепіт, і чим далі вона бігла, тим більше голосів з’являлося.
Не в змозі далі продовжувати рух, дівчина схопила палицю з землі й почала нею розмахувати. Як раптом почувся чоловічий сміх:
— Ти заблукала?
— Я знаю, хто ти і чого бажаєш, — впевнено відповіла вона, наставляючи палицю на чоловіка.
Молодий парубок лежав на зваленому дереві й посміхався. Він був неймовірно вродливий. Чорняве волосся й темні очі приваблювали дівчат не лише красою, а й магією, що в них ховається. Йому не потрібно бути гарно вдягненим, щоб на нього звернули увагу, достатньо лляних штанів і напіврозстібнутої сорочки.
Хлопець знову розсміявся:
— Ну, скажи ж мені, — піднявшись, він почав ходити по дереву, тримаючи рівновагу. — Чого я бажаю?
— Ти чорт і хочеш забрати мою душу, — не опускаючи палицю, сказала вона.
Він відкинув волосся назад, тяжко видихнув, немов чув ці слова щодня, а потім зістрибнув з дерева й попрямував до дівчини.
— Ну, взагалі-то, я Перелесник. Це трошки інше, — з усмішкою додав він.
Лада змахнула палицею, намагаючись захиститися від невіданої сили.
— Потрібна допомога? — запитав він, торкаючись кінця палиці. — Я просто знаю, як звідси вийти. Але якщо не хочеш — як хочеш.
Наостанок посміхнувшись, він пройшов повз дівчини й попрямував до лісу.
Лада стояла нерухомо. Їй було страшно, але усвідомлювала: вона заблукала, і Перелесник — єдина надія на порятунок. Спочатку дівчина не наважувалася просити допомоги, тому що здоровий глузд брав гору, і не правильно було просити допомоги в чортзна-кого. Але іншого виходу немає.
— Стій! — дівчина проковтнула ком. — Допоможи мені… Будь ласка.

***

Протягом деякого часу Лада з Перелесником не поспішаючи йшли лісом. Вона майже перестала його боятися. Хвилювання зникло. Дівчина не розуміла, як так сталося, адже декілька хвилин тому вона тримала палицю тремтячими руками, а зараз відчуває себе так спокійно, начебто прогулюється з другом. Як би вона не хотіла його боятися та бути обережною — вона не могла. Лада була немов зачарована.
Він ступав босими ногами по землі, а вона йшла по його слідах.
— Це правда, що ти можеш перетворитися на людину і прикидатися нею? — запитала вона.
— Нуу… — посміхаючись, протягнув він. — Тільки на мерця, на живих не можу.
— А на що таке робити? 
— Хоч я й вмію, але за звичай подібного не роблю.
Хлопець з дівчиною продовжували йти до виходу з лісу. Вони сміялися, щось обговорювали, знайшли спільну мову. Хоч Перелесник і не є людиною він виявився досить цікавим співрозмовником. 
Дійшовши до узлісся, де почали виднітися хати, вони зупинилися. Лада посміхнулася хлопцеві на прощання й потихеньку пішла до селища. У той момент Перелесник, не відриваючи очей, дивився на Ладу. Його погляд ковзав по дівчині, немов намагався її запам’ятати на випадок, якщо більше її не побачить.
Вона йому сподобалася, як і багато інших дівчат. Але було в Ладі щось загадкове: чи то руде волосся, чи то зелені очі, а можливо, її старенький фартушок. Перелесник засмучено посміхнувся й попрямував у ліс.