Частина 2

Та перелесник її вже не слухав,

Він був на шляху до села,

Невже чоловік їх застукав?

Й така її плата страшна?

Ні, він цього не пробачить,

Не пробачить йому цих знущань,

Може вона навіть плаче?

Потребує щирих втішань?

Прибіг перелесник до хати,

Де його кохана жила,

Й нумо одразу шукати,

Де ж вона зараз була.

Несла дівчинонька воду,

Коромислом тяжким на плечах,

Побачила милого вроду,

Й застиг страх в тих очах,

Коромисло вона упустила,

Й одразу спиной повернулась,

Поглянути в очі не сила.

-Чого ж ти не усміхнулась?

Чого не привітала?

Чого від мене сховалась?

Нявка мені набрехала,

Що мене ти вже відцуралась.

-Я ж просила тебе не ходити,

У домі моїм не з’являтись,

Не хочу на тебе й глядіти,

Краще тобі забиратись.

-Почекай, я знаю що сталось,

Чоловік про мене дізнався,

Ми – коханці, йому так здавалось,

Й на тобі він так відігрався,

Подивись, прошу я, на мене,

Дай побачити очі твої.

-Серце жінок незбагненне,

Подивись краще в очі мої.

Обернувся враз перелесник,

Й чоловіка за собою побачив,

Серце його наче месник,

Він побоїв йому не пробачить!

-Як посмів чіпати хоч пальцем,

Цю чарівну красу?!

-Виявився ти в нас нахальцем,

Ну тебе я зараз провчу!

-Ні! Годі вже! Годі!

Ходімо краще до хати,

Та й бур’ян чекає нас на городі,

Не треба злого духа чіпати,

Не буду з ним я водитись,

Й ти не торкайся його,

Дурне з перелесником битись,

Воно не вартує того.

За руки міцно схопила

Дівчина свого чоловіка,

Між хлопцями зразу вступила,

Аж тут – синець під повіком!

Перелесник раптом побачив,

Що дівчина від нього ховала,

Для себе він розтлумачив:

Ось, чого лице відвертала!

Й до лісу вона не ходила,

Бо синця просто так не сховати,

Ще й його вона боронила,

Не давала його ображати.

Чоловік закричав: Не жіноча то справа!

З ним я і сам розберусь!

А ти не маєш жодного права

Говорити. Скоро я повернусь,

Ану перелеснику хтивий,

Ходім, відійдем на хвилинку,

Підправлю личко вродливе,

Щоб знав, як чіпать МОЮ жінку.

І як дівчина не благала,

Не змогла їх зупинити,

Як миру вона не шукала,

Не змогла їх вборонити.

Пішли ці двоє до лісу,

Й там міцно зчепились,

Посилали одне одно до біса,

Як дикі звірі побились,

Чоловік панянки програв,

Не стало йому зовсім сили,

Без свідомості тихо лежав,

Та згадав перелесник: просили,

Просили його не вбивати,

Зберегти одне однім життя,

Приніс перелесник до хати

Чоловіка, кинув під воріття,

Сподівався тоді перелесник,

Що покається чоловік,

Що він зможе щиро довести,

Що кохає дівчину повік,

Але сталось не так, як гадалось,

Чоловік й далі лиш бив,

А до лісу вона не сувалась,

Бо чоловік їй пригрозив,

Що вб’є перелесника-друга,

Якщо лиш зустрінуться знов,

Напала на неї зла туга,

Не вистачало із милим розмов,

Але якось знайшлася годинка,

Й до ліска дівчина побігла,

Хоч секундочку, хоч на хвилинку

Побачить, бо без нього не сила,

Та зустрілася їй злая нявка,

Й почала на неї кричати:

-Ах ти болотная п’явка!

Не смій йому заважати!

Не коханий, не друг, не товариш!

Ніхто він тобі! Не сім’я!

Ти зілля якесь, погань, вариш,

Щоб був він з тобой, знаю я!

-Не варю я ніякого зілля,

Та хочу із ним говорити,

Знаю, може це божевілля,

Та не можу я більше так жити,

Він єдиний мій друг в цілім світі,

Він опора, душа він моя,

Не побачить весільних нам квітів,

Але пісня в нас є солов’я.

-Ах ти погань! Набридло вже жити?

-Ану ти її не чіпай!

Не тобі нас з нею судити,

Нявко, руки геть забирай!

-Перелеснику, та як же ти можеш,

Захищати якусь там людину,

Долі не допоможеш,

Дитя лісу ти, наша родина!

-Може й так, та її не покину,

А ти, нявко, геть забирайся,

-Ну нехай, я зараз полину,

Але потім мені не благайся.

Зникла нявка з їх поля зору,

Підбіг він до дівчини:

-Заради мене ти пішла з двору?

А чому тіло знов твоє синє?

Проговорили вони цілу годину,

Й дізнався перелесник усе,

Що залякав чоловік милую ту дівчину,

Що й далі він її б’є,

Що не зі зла синці свої всі ховала,

Що не хотіла псувати їх час,

Що перелесника у серці завжди тримала,

Та не хотіла ніяких образ,

Лише з ним була настільки щаслива,

З ним жила повне життя,

Від чоловіка завжди його боронила,

Не хотіла крові вона пролиття.

Домовились вони зустрічатись таємно,

Щоб про це ніхто ніц не знав,

Разом їм було так приємно,

Та час невблаганно тікав.

Повернулась додому панянка мрійлива,

Аж тут чекав її чоловік:

-Ах ти мерзота! Дурна й ти й хтива!

А йому я життя ще й зберіг!

Пішов чоловік перелеснику мститись,

Знов зав’язався в них бій,

Та цього разу йому не спинитись,

Не пробачить синців парубій,

Вбив перелесник її чоловіка

Й покинув тіло під дубом,

Прийняв він його злого лика,

Перелесник став душегубом.