Частина 1

У далеких лісах, що вже й не знайти,

Жив перелесник вродливий,

Обличчя чарівне, нелюдської краси,

А характер веселий, мрійливий,

Волосся руде й вбрання вогняне,

А брови чорніші від ночі,

На землю зіркою вночі він спаде,

Бо уваги й любові він хоче,

Самотньо йому дуже одному,

Тому він шукає дівчат,

Ходить по лісу, від дому до дому,

Загляда по віконцям до хат,

І бачить: вони вечерю готують,

З родиною їсти сідають,

А поки тарілки жаром парують,

Ласкаво до всіх розмовляють,

Й перелесник хоче також тепла,

Розмов вечірніх у хаті,

Та доля до нього трішечки зла:

Ніхто не хоче кохати.

Ходить по лісі собі одинак,

Сумує, нявок шугає,

Аж тут побачив самотній юнак

Дівчину – стежку шукає.

-Панянко, чи в лісі ви заблукали?

Спитав він її усміхнувшись.

-Згинь, нечистий, тебе не гукали!

Сказала вона враз вжахнувшись.

-Я знаю, хто ти! Перелесник чарівний!

І хочеш мене закохати!

-Ой, та треба мені ти, які ви наївні,

Ходім, проведу лиш до хати.

Боялася дівчина, та слідом пішла,

Відвів її він до дому,

Напала на парубка туга страшна,

А причина йому не відома.

Кілька днів ходив сам він не свій,

Й не знав, що ж цим робити,

Ходив по стежці він лісовій,

Та хотів дівчину зустріти.

Її чорні коси миліші від неба,

Що всяяно рясно зірками,

А блакитні ті очі – нічого й не треба,

Дивитися б в них під хмарками.

І ось знову її він зустрів,

Біля річки, вбрання хатнє прала,

Заговорити з нею так сильно хотів,

Але страхом все тіло скувало,

Зустрічав він її отак раз у раз,

Та боявся хоч слово сказати,

Підкидав на дорогу дорогоцінних прикрас,

Пташок просив їй співати,

Вона в лісі якось квіти збирала,

А він ховався в гілках,

Аж тут сама його привітала,

Він застиг з сопілкой в руках.

-Я знаю, що за мною постійно ти ходиш,

Женеш усю злу звірину,

Подарунки мені таємно приносиш,

Та заміжня ж я ж то дівчина.

-Я знаю це й тебе не чіпаю,

Не хочу тебе засмутити,

Та про одне лиш тебе я сильно прохаю,

Дозволь нам з тобой говорити.

Цікаво мені, як ти живеш,

Що любиш, а чого ти не терпиш,

Якщо мене ти проженеш,

Від туги я можу й померти.

-Не треба тобі тут помирати,

Говорити я буду з тобою,

Але не смій ходити до хати,

До села не слідуй за мною.

-Не буду, ходитиму тільки лісами,

Й до річки тебе проведу,

Обіцяю ось цими своїми устами,

Що серце твоє не вкраду.

З того дня молодик-перелесник

Зустрічав часто дівчину,

Разом провели отак вони весну,

Та до неї він не прилинув,

Постійно вони говорили

Про важливе й всілякі дрібниці,

По лісу разом ходили,

Ніби по власній скарбниці.  

-Перелесник, скажи-но мені,

Чи правда, що у твого роду

Хребта немає в спині?

Ще й любите щиро природу?

Чи правда, що зіркой вродився?

А потім із неба ти впав?

-Коли тільки я народився,

То в лісі, під місяцем спав,

А хребта в мене справді немає.

-Та як же ти так ось живеш!?

-Головне, що серце ритм відбиває,

Допоки мене не женеш.

-Які ж все ж таки дивовижні,

Істоти ви, лісові,

Й не віриться, як наче книжні,

Але ж ви справді живі.

-Для нас дивні і люди,

Тому ти мені розкажи,

Про ваше життя, про споруди,

Зрозуміти допоможи…

Ледь не кожного дня говорили,

Й в розмовах багато було:

І щастя, і мрії щосили,

Й довіра, й щире тепло,

Аж раптом дівчина пропала,

Не приходила вже кілька днів,

Може справи свої в хаті мала?

Дізнатись перелесник хотів,

Що сталось, чому не приходить?

Та до села заглянути не міг,

Обіцянку власну боронить,

Що не буде там його ніг.

Аж якось прийшла ранком нявка

Й хитриною вона посміхалась:

-А ти знаєш, чого та поганка

Вісім днів сюди не сувалась?

-Ти не смій її ображати!

Вона, на відміну від тебе,

Не стане комусь зло бажати,

Й добра вона і до мене.

-О, то знати не хочеш,

Що ж із нею там сталось,

Поки ти тут гуркочеш,

Дівці тій сильно дісталось.

- Що з нею? Що ж там? Скажи ж ти!

Не можу більше чекати!

-Лиш як пообіцяєш мені,

Більше її не кохати.

-Та як же її не кохати,

Як вона така чарівна?

Годі на вухах вже грати,

Кажи, де красуня моя.

-Та я ж про тебе хвилююсь!

Не знайти тобі щастя із нею!

Ну я тобі справді дивуюсь!

Не стати вам з нею сім’єю!

-Та годі, чого розкричалась?

Кажи вже, що там в селі.

-Вона із тобой попрощалась!

І бачитись вам уві сні!

-Ти задалеко зайшла…!

-Чоловік її сильно побив,

Вирішив, що коханця знайшла,

Й отак він їй відімстив.

Й до того бив часто дуже,

А вона за вбраннями ховала, 

Й тобі не сказала, мій друже,

Брехнею тебе годувала.

- Говорила, що в шлюбі щаслива!

-Й в обличчя тобі усміхалась!

А з чоловіком вона лиш рабсила,

За наказом батьків лиш побралась.

-Ні, тобі я не вірю!

Брешеш, брешеш усе!

От візьму й все перевірю!

-Ой погляньте, що він верзе!

Кинула й не попрощалась!

Чоловік в рази важливіший!

Тебе вона одцуралась!

Не будь із ней найдобріший!

Гей, куди це ти втік?!

Ану зараз же постривай!

Невже до села він побіг?