- 33 -

Директор Меус сидить у своїй комірчині, в якій йому найкомфортніше серед великого палацу всієї академії. Його не вражала величина кабінету, коштовні кристали для освітлення, картини відомих художників чи рідкісні горщики з квітами. Саме тут, майже на даху вежі, де світло ледь пробивалося крізь віконце, Алестольф почував себе в цілковитій безпеці та затишку. Минуле його часто переслідувало в снах, і скільки б хорошого та світлого не відбулося в стінах Хольстейну, темнота та крики все одно вибиралися із закутка його пам’яті.  Жахіття вкотре Меусу нагадували, якою ціною йому далася посада директора, і чим він має керуватися, щоб подібне не повторилося.

Меус управляв академією Хольстейн рівно сто років, щойно було прийняте рішення про те, що в’язниця стане навчальним закладом, саме йому все довірили. Добрий директор Алестольф, який  в минулому був одним із сторожів, які мали пильнувати в’язницю як і її в’язнів, тепер пильнував академію для студентів.

Історія мовчить про минуле, не розповідає про те, як шестеро чаклунів із різних дворів присягнули на вічне сторожування. Також історія мовчить про те, що було зроблено із в’язнями, коли ті вчинили бунт. Алестольф ніколи не зможе забути, як загинули його побратими, як те, що понад тисячу років дрімало, відгукнулося на його прохання допомогти. Вперше, і Меус сподівався, що востаннє, він змусив прокинутися триголового пса Цербера, й керувати його сутністю задля утихомирення небезпечних в’язнів.

Тяжко зітхаючи, Алестольф відкриває книгу, яка була вся потріпаною та затертою від часу, саме в ній він зберігав лист від Лейли. Молодої дівчини, яка завагітніла не від чоловіка, а від князя двору Пітьми, і якій наснився страшний сон про її дитя. Лейла поділилася своїми побоюваннями із директором, знаходячи в розмовах із вчителем спокій. Алестольф тоді не підозрював, що його у його студентки дитя під серцем, із страшного пророцтва.

— Стільки ж цих пророцтв, — прошепотів Меус, перечитуючи рядки листа. — Ти тоді навіть не знала, до чого може призвести твій зв'язок із князем Тераі. Лейла Вальдовен твій син справді неймовірний.

Історія мовчить про злого чаклуна Роала, а люд вирішив зітерти про нього пам'ять поховавши глибоко в надрах землі під академією Хольстейн. Залишилася дитяча казка, як визначна пам’ятка двору Пітьми та двору Повітря, в реальність якої, ніхто, не наважаться повірити, як і розповісти хтось правду.

— Поки не час… — Алестольф згадує прохання куратора Ердмана, про правду. — Я не можу йому зараз розповісти правду.

***

Взявши порожні листки, які можна було зшити для книги, а також чорнильницю Елая попрямувала до бібліотеки, бажаючи скоріше перекласти й переписати доручену їй книгу. Думки, що князівна з казки була на неї схожа не надто обтяжували Елаю, вона взагалі вся була зациклена на сварці з сестрою, яка з нею сьогодні не розмовляла, а коли вона вчора повернулася, то Мілет взагалі зробила вигляд, що вже міцно дрімає. Знаходитися в кімнаті з такою атмосферою, було тяжко, і по цій же причині молодша Астаро просиджувала ввесь свій вихідний в бібліотеці.

Її рана на коліні, покрилася болючою шкіркою, яка не дозволила їй одягнути штани. Юпки Елая не надто радувала, але це було ліпше, ніж стогнати від тканини, яка натирала шкіру. Тільки голод змусив її о дванадцятій дня відкласти списані папери  в сумку й повернутися до кімнати. Мовчанка з ігноруванням продовжувалася, тож виклав із сумки речі, на заміну яким поклала форму для тренування й книгу з предмета «Сальтаціонізм і мутаціонізм», Елая поспішила вийти з кімнати.

Навіть ситний обід її не підбадьорив. До заняття із Брінфольдом в неї був запас часу, тож набрав в термокухоль чаю, вона відправилася до улюбленого балкона, щоб зайнятися читанням. Вчитися на вихідних не було звичкою Елаї, але новий предмет був цікавим, й витратити час на пізнавання істот було хорошим не марнування вільного часу.

Балкон з якого відкривався неймовірний пейзаж, що оточував академію ідеально вписувався в картину умиротворення та внутрішнього балансу. Листя чергувалося всіма відтінками золотого, по одиночні хвойні розбавляли своїм насиченим зеленим. Осіннє тепле сонце, та свіжі протяги свіжого повітря натякали на скорий прихід зими.

 Зручно примостившись, Астаро почала читати, гортаючи сторінки й розглядаючи мимохідь зображення істот. Минуло пів години, які вона наполегливо присвятила.

— Привіт, — безтурботно привітався Аттер так, мов вони були добрими знайомими.

Елая не повернулася на знайомий голос, навіть погляд не відвела від книги. Та коли Калін всівся поруч з нею на лавочці, Астаро напружилася.

— Що тобі потрібно? — книгу довелося все ж опустити й поглянути на свого співрозмовника.

Калін був одягнутий у звичну сорочку свого факультету, його бейджик недбале був пристібний до паска на штанях. Єдиний аксесуар – маленька сережка гвоздик яка переливалася у сонячному світлі в правому вусі, прямісінько на хрящі. Безтурботний і лише на перший погляд, здавався легковажним, та широка посмішка була оманою. Елаї знайома була з ним заочно, і частенько саме Аттер був головним героєм розповідей старшої сестри. Колись Елая навіть думала, що сестрі він подобається.

— Проста розмова, — знову широка оманлива посмішка, яка навіть близько не була схожа на дружню.

— Нам хіба є про що говорити?

Елая відклала в сторону книгу, втомлено зітхнувши. Її зітхання мали б дати натяк на недоречність цієї розмови, та здавалося Аттер навмисне не розумів прозорих натяків.