- 31 -

Астаро так довго стоїть під кабінетом куратора, що за вікном остаточно стемніло. Світло кристалів загорілося в коридорі, на вулиці ж увімкнулися ліхтарі, яких було вдосталь по всіх території академії. Елая не знає, скільки часу підпирала стіну коридору в очікувані, викладача, вона взагалі була не певна, чи Ердман повернеться до свого кабінету у свій вихідний.

— Що ти тут робиш? — запитує Адоноель, появу якого Астаро помітила лише тоді, коли він підійшов зовсім близько.

Погляд викладача все ще тьмяний, порожній, і від цього Елая почуває себе страшенно недоречною. Вона й сама до кінця не певна, що саме тут робить.

Адоноель одягнутий в чорну шовкову сорочку, рукава якої закочені на три четверті, а верхні ґудзики розстебнуті. Вільні штани та мокасини. Його чорний одяг майже зливається з пітьмою, й лише  його світла шкіра робить з нього не темну примару, а людину.

— З вами все гаразд? — видавлює Елая невпевнено, не знаючи куди подіти власний погляд.

— Проходь, — він бере ключ із під горщика, після чого відмикає двері кабінету пропускаючи її вперед. — Краще говорити в середині, — його голос рівний, мов струна. Струна яка натягнута до максимальної своєї межі. — Якщо не хочеш бути центром неприємних пліток.

Елая проходить всередину і відразу ж складає руки на грудях, мов цей рух може її зігріти. В кабінеті прохолодно через залишене відчинене вікно.

— Зараз стане тепліше.

Адоноель проходить в глиб кімнати й зачиняє вікно. Кристали відразу загоряються, проганяючи прохолодну темряву.

— Що сталося зі студентом Синопським? — питання мало зняти напружену атмосферу, та Астаро лише зайве почувається ніяково.

— Могла б просто піти до цілителя й дізнатися як його справи, — Ердман обходить стіл, після чого легко опирається на нього, ховаючи руки до кишень. Напруженість в широких плечах викладача і пильний погляд змушують її ніяковіти. Вона й справді могла поцікавитися в цілителя про стан Синопського, але для Елаї це був спосіб підтримати розмову. — Навіщо ти мене чекала? — Адоноель говорить неформально, і це мало б зняти напруженість, та для Астаро все було навпаки.

— Не знаю, — говорить вона правду і від цього її щоки вкриває жар. — Просто відчувала так, що маю з вами… зустрітись, — її офіційне звернення проводить межу лише для неї самої.

Її слова викликають у нього м’яку усмішку, від якої Астаро знову відчуває жар на щоках. В очах Адоноеля з’являється знайома іскра, а обличчя позбавлене холодної маски. Просторий кабінет куратора стає занадто тісним для студентки, яка все ще стоїть посеред кімнати, мов її ноги приклеєні до підлоги.

— Маленька Елая, я ж можу подумати щось не правильно, — з його губ не сходить задоволена посмішка. — Ліпше не робити того, що може збити з пантелику.

Ердман говорив щиро, і якщо йому було неабияк приємно зустріти Астаро біля свого кабінету, його все ще бентежила зацікавленість Дайруса в Елаї. Адоноель ще не розібрався в своїх почуттях – це були ревнощі, чи щось інше. Здоровий глузд забороняв йому навіть думати про студентку, раніше ці почуття було легше стримувати коли їхні шляхи обмежувалися лише уроками. Зараз, коли Елаї стало в його полі зору більше, стримувати свою симпатію ставало все складніше й складніше.

Ердман постійно гадав, що для кохання потрібен час, а для симпатії – причини. З ним завжди так було, але коли він вперше побачив миловидну студентку – всі надумане про кохання чи симпатії, розтануло в повітрі як цукрова вата у воді.

— Про що це ви?

Наївність Астаро тішила Адоноеля, і йому все ще було не зрозуміло, як так вийшло, що вона цілувалася із таким як Дайрус.

— Що в тебе із Дайрусом Тераі?

Адоноель запитав її напряму, навіть не намагаючись бути тактовним, чи грати роль викладача, яким наразі таким не був. Зараз він був молодим чоловіком в кабінеті на самоті із дівчиною, яка йому міцно запала в душу.

— Нічого! — швидко і без вагань відповіла Елая. — Нічогісінько!

— Це добре, — він відвів погляд в сторону, вказівним пальцем лівої руки потираючи кінчик носа. Тепер була черга куратора ніяковіти під пильним поглядом студентки. Тому розбавити атмосферу Ердман вирішив за допомогою казки. Він обійшов свій стіл й дістав книжку, яку йому подарувала мати. —  Зможеш дещо для мене перекласти? Це особисте.

Ердман протягнув до неї книгу, яку Астаро взяла. Вона вже бачила раніше цю казку, але впевнено робила вигляд, що бачить книгу вперше.

— Звичайно, — її очі опустилися до сторінок, які вона почала гортати.

— Цю казку подарувала мені мати. Єдиний примірник. Перепишеш – і твоє покарання я скасую.

— Лише цю казку?

— Так.

Елая зупинила гортати сторінки, розглядаючи зображення дівчини, яка була неймовірно схожа на неї. Якби Астаро не знала б, що зображення із книги, то подумала б що хтось просто намалював її портрет.

— Вона схожа на тебе, тобі так не здається? — поцікавився Адоноель.

— І мою сестру, — додала вражено Астаро.

— Ви – різні, — спокійно промовив Адоноелб, мов його мали б відкрити просту істину для Астаро. — У твоєї сестри немає родинки між вказівним та середнім пальцем правої руки. Ти нижча за Мілет на три сантиметри. Про магію і темперамент не стану говорити. А ще у тебе ліве вухо менше за праве, — після останніх слів  викладача, Елаї доторкнулася лівою рукою до вуха, мов намагаючись його закрити. Це був її особистий дефект який вона приховувала за волоссям. — Ви безумовно схожі одна на одну і при першій зустрічі може здатися – що ви одна особа, яка ділить зовнішність. Та це не так.