- 29 -

Головний хол нагадував за своєю формою п'ятилисткову конюшину, в кожному із кутів стояли білі колони які начебто утримували стелю. Окрім кучерявих ліан рослинності, які розкидали свої мацаки по білосніжних стінах, наповнюючи кімнату життям, в холі нічого не було з меблів окрім зручних лавочок які підпирали колони. Кілька відгалужень до коридорів, гуртожитків та сходи для підняття на другий поверх. Ні картин, ні коштовностей в холі не було, директор витримував простоту і в ній була своя краса.

Директор Меус Алестольф, викладач історії Золіс Хетинг і тренер з Лейфальду Ісан Брінфольд – всі троє міряли нервовими кроками хол.

— Навколо академії потужний бар’єр, — намагався Хетинг розрадити напружену атмосферу Окрім шаркання його взуття кульгавої ноги та стуку ковіньки, хол наповнювала гнітюча тиша. Золіс зупинився, протираючи спітніле чоло. — Колеги, — він прочистив кашлем горло. — Дочекаємося викладачку Крос, і тоді зробимо висновки. Поспіх нам не потрібен.

— Професоре Хетинг, я чудово знаю, що виставлений бар’єр захищає академію. Знаю його радіус. Та все ж мене хвилює ця підозріла суботня тиша, — директор також зупинився дивлячись на головні двері які були схожі скоріше на браму. — Мене турбує, що викладачка Крос  прийняла посміхом самостійно рішення. Невинні не мусять постраждати, ба більше, про цей інцидент ліпше зайвий раз не говорити.

Меус був єдиним директором академії з моменту її заснування. І якщо у свої п’ятдесят дев’ять коли все лише розпочиналося – йому все здавалося до снаги, то в сто п’ятдесят дев’ять, він розумів всю серйозність. Йому довірили зберігати гробницю Перелесника і зробити все, щоб він не повстав з своєї в'язниці. Коли прокинувся Цербер, який мав спочивати й раз на двадцять років прокидатися його утримував радіус п’яти метрів. Двадцять років ще не минуло, а триголовий пес знову прокинувся і ніякий вже радіус його не утримував.

Різка активність істот турбувала Алестольфа, а ранішня розмова із князем Тераі лише погіршувала його й так паскудний настрій.

***

Другий кабінет директора Меуса в який майже ніколи нікого не було допущено, був у справжньому безладі: зо п’ять стелажів, які підпирали стіну до самої стелі, були заповнені пильними фоліантами; стіл із темного дерева завалений паперами, один край якого повністю був у воску свічки, яка на диво продовжувала горіти й розтоплювати своїм теплом віск. Не було кристалів для світла, лиш гасові лампи прикріплені до стін, які також покривав шар пилу. Підлога під кроками неприємно скрипіла, і майже зливалася по кольоровій гамі зі стінами, роблячи ще похмурішу кімнату. Маленьке кругле віконце, зайве акцентувало, що таємний кабінет директора знаходився на одній із веж майже під самим дахом. Ця кімната не була призначена для відвідувачів, скоріше слугувала укриттям для директора.

Коли Арнор увійшов до Меуса, то невдоволено підтиснув губи.

— Вам варто було б змінити цей кабінет. Зовсім не годиться навіть якщо це ваше таємне укриття.

— Мені комфортно, — м’яко всміхнувшись, відповів Алестольф, тримаючи руки за спиною. — Князю, що вас сюди привело?

Крізь маленьке віконце пробивалося розсіяне ранішнє світло, а ще мряка та волога. Директор Меус стояв біля цього віконця, глибоко дихаючи тою вологою навіть не повертаючись обличчям до гостя.

—  Я вам вже писав, — Тераі говорив спокійно, — я хочу забрати свого мисливця на тіні. Напишуть дозвіл! — вимагав Арнор.

— Виключено.

— Як це розуміти, директор Алестольф?

Меус розвернувся обличчям до князя, на його губах все ще була м’яка посмішка, а в очах жодного натяку на злість чи невдоволення.

— Якщо ваш мисливець добровільно захоче повернутися до своїх обов’язків, я не утримуватиму його. Але не потрібно тиснути на нього моїми руками, й змушувати робити те, що вам хочеться. Це академія, а не ваші володіння де ви правите.

— Директоре Меус, вам краще знати, чому я хочу забрати звідси Ердмана.

— Знаю. І я вам колись вже давав обіцянку, яку я не маю намір порушувати.

— Я повторюся, — в голосі Арнора був відчай. — Адоноелю не можна зустрічатися ні в якому разі із Вальдовеном. Якщо ця клята  істота якимось чином зможе прокинутися і звільнитися із в’язниці, ви дали мені обіцянку, — Арнор витримує маленьку паузу, — ви зробите все можливе, але не підпустите мого сина до нього!

— Я вже дав вам обіцянку, — директор схиляє голову в невеличкому поклоні. — Зроблю все можливе і навіть більше. Перелесник навіть якщо й прокинеться, із в’язниці йому ніколи не вибратися.

***

— Секрет який знає понад двоє людей, вже не є секретом, — меланхолічно відізвався Брінфольд, підкреслюючи що активність істот є причиною для хвилювання.

— Тоді наша задача як викладачів, зробити все можливе, щоб студенти могли себе боронити. Про всяк випадок, — директору повернувся його спокій і він розслаблено всівся на лавочку, спираючись спиною на колону.

Серед викладачів запанувала тиша.

Коли Елая вийшла із крила гуртожитку й пройшла до головного корпусу, їй більше не було потреби йти на тренувальний полігон, про який говорив Брінфольд.

— Заняття не буде, — рівно промовив Ісан, коли побачив Елаю. — Повертайся до своєї кімнати. Я тобі його зарахую як відпрацьоване.