- 27 -

Волосся Алліри було зв’язане в тугий пучок, і лише рожеві кінчики недбало виривалися із зачіски.  Весь її одяг говорив про патрулювання за околицями території академії Хольстейн – чорна водолазка поверх якої  бежевий мундир, берці та чорні штани з кишенями.

Мундир академії шився зі світло-бежевого сукна, обкантований чорним шнуром. На грудях були пришиті п’ять звичних шнурів для застібання мундира. З лівого боку вишивка у формі трилисника, на спині та рукавах також прикрашені були орнаментом зі шнурів. На коміру завжди пришивалися маленькі срібні трилисники, їхня кількість означала ранг чаклуна. В Алліри було пришито – три.

Трилисник був емблемою академії Хольстейн, а також єдиним загальноприйнятим аксесуаром для всіх дворів, яким відзначували силу чаклуна. Право видавати аксесуар чаклуну мав лише князь, після здачі чаклуном іспитів.

Крос була одним із сильних магів двору Світла, і її здібність зцілювати власне тіло була майже найкращою із всіх, кого раніше доводилося Ердману зустрічати. Адоноель не відразу помітив розірваний рукав разом із водолазкою, яка ввібрала в себе кров Алліри.

— Що з тобою сталося? Твоя рука!

Адоноель потушив цигарку викинувши її до смітника. Тільки коли він наблизився до Крос, то відчув як від неї тхнуло оленячим хутром.

— Сецела, — Алліра тяжко проковтнула слину, — я зустріла трьох Сецел. Всі троє були чоловічої статі.

— Неможливо. Вони не полюють стадом.

— Знаю, але щось було не так в їхній поведінці. Та це залишимо на потім. Студент… — Крос знову ледь проковтнула слину, — він в пастці. Сецели оточили озеро, чекаючи коли він з нього вийде. Я сама не впораюся.

— Ти повідомила директору… — Адоноель робить паузу, після чого хутко стягує свій мундир із вішака й надягає його. — ходімо! На це часу не має!

Мундир Ердмана був чорним і відрізнявся кольором не просто за примхою. Він все ще залишався вірним Мисливцям на тіні, тож носив він одяг відповідний.

Адоноель та Алліра швидко подолали коридори та головний хол академії.

— Підемо через задній двір, — наполягла Алліра, зовсім ігноруючи свою поранену руку. — Так буде набагато швидше.

Ердман не сперечався, мовчки пройшов за колегою. На його очах рана Крос затягнулася, не лишивши жодного рубця, і він видихнув із полегшенням. Алліра не була медиком, але Адоноель вважав, що її здібності були вкрай корисними не лише на полі битви.

Після того як вони переступили поріг огорожі, перед двома викладачами відкрився ліс повний хвойних дерев, ліщини, клена, а ще низьких кущів, які загромаджували шлях. Туман все ще був стійким і навіть попри мигичку та холодні пориви вітру, він нікуди не вщухав.

— Озеро не далеко. Підемо цією стежиною.

Стежина на яку вказала Крос була вузькою, а через погодні умови земля перетворилася на місиво багнюки.

— Хто із студентів посмів вийти за територію академії? — мов отямившись, лише зараз поцікавився куратор.

Лихе передчуття лише посилилося в Ердмана. Субота взагалі почалась для нього з неприємностей, які мов ланцюг, тягнулися далі й далі. Втрачати студента він не мав наміру, але його хвилювало зібрання істот, які не мали бути в цих околицях.

— Третьокурсник із факультету Води. Синопський. — Крос не зупинялася, її дихання було збитим. — Йому дозволено проводити свої тренування в тому озері. Дозвіл від директора.

— Де саме ти зустріла Сацел?

— За три кілометри від огорожі. Коли поверталася через озеро, помітила ще п’ятьох, які ходили кругом. Вони вичікували його, як хижак свою здобич.

— Я далі знаю дорогу, — Адоноель зірвався на прискорений біг. — Будь позаду, і не смій вириватися вперед! — останнє він буквально наказав.

Гілля дерев зачіпали одяг, волосся, шкіру обличчя, але Ердман на це не зважав. Його очі пристосувалися до поганої видимості, а вузька стежина під ногами ставала дедалі знайомішою. Коли місцевість стала повністю відомою, а густе гілля та кущі залишилися позаду перед очима показалася галявина в якій майже не було туману. Легка сива димка стояла над водою озера посеред якого плавав студент, рухаючись зі сторони в сторону. Зенон дотримувся центра, не даючи істотам можливості його дістати.

Ердмана розділяло зі студентом близько трьохсот метрів, з істотами від сили двісті п’ятдесят. Сацели справді полювали на людину зграєю, і це не переставало турбувати мисливця на тіні

— Сім, — Ердман промовив число істот, які копитами гребли землю біля озера, час від часу махаючи головою, щоб рогами зачепити воду. — Студент Синопський, наскільки ти можеш затримувати дихання? — прокричав своє питання Адоноель, приклавши долоні до рота утворюючи подобу трубки.

— Куратор Ердман?! — Зенон не міг розглянути два силуети в далеченні, які ледь виднілися через туман лісу.

— Скільки часу ти зможеш пробути під водою? — ще раз прокричав Адоноель, привертаючи увагу не лише студента, але й істот.

— Ти певен, що кричати, це хороша ідея? — запита Крос, коли істоти остаточно перемикнули свою увагу на нових своїх жертв.

— П’ять-сім хвилин!

— Коли почуєш слово – «давай», зануришся у воду і раніше п’яти хвилин не виринай. Це наказ! — знову прокричав Адоноель. — Якщо хочеш жити, — зовсім тихо він пробубонів собі під ніс.