- 25 -

— Дайрусу вже вісімнадцять, — Орест звично стояв в залі Почесті, тримаючи руки в кишенях. — Восени він вступить до академії.

Орест розглядав портрет діда, який був категоричним в усьому, але при цьому мав дуже добре серце, яке на жаль їхній батько не успадкував. Батько мав паскудний характер, який також дістався й Арнору. Постійний контроль, влада над всім, що відбувалося, і якщо щось йшло не за планом, в Арона завжди знаходився запасний план. Він ненавидів, коли ситуація виходила з  під його контролем – Дайрус був цією його причиною.

— Ніхто із викладачів у двору Пітьми не зміг пробудити його силу. Не думаю, що академія Хольстейн щось змінить. Радники вже шепочуться про те, що Дайрус не успадкував родової магії.

— І все ж, ти не можеш до нього так холодно відноситися. Арнор, те що ти робиш, це занадто.

— Князь не може собі дозволити таку розкіш, як мати слабкі місця, — Старший Тераі складає руки в кишені. — Моє ж слабке місце це Дайрус. Він зовсім не годиться на роль майбутнього спадкоємця трону. Він не зможе втримати владу двору Пітьми. І краще йому це зрозуміти самому, аніж доводити до того, щоб я позбавляв його права на трон. — Арнор витримує паузу, а потім промовляє: — Все має бути, як має, — дивні слова князя розлітаються по залі Почесті, після чого він прямує до виходу. — Завтра повертається Ноель з місії. Влаштуймо банкет на його честь.

Арнор покидає зал Почесті, не бажаючи ділитися з братом найболючішим. Він не може прийняти слабкого сина, який в усьому йому нагадує покійну дружину, не може спокійно дивитися йому у вічі, і не згадувати Делію.

***

Гучний ляпас розрізав тишу коридору. Тераі кілька разів поспіль кліпає, мов намагається прийти до тями і зрозуміти що відбулося. Лише коли його щока починає пульсувати, а на блідій шкірі з’являються червоні сліди, він повертає голову в сторону Астаро.

— Обов’язково це робити?

— Робити що? — на його губах з’явилася знайома їдка посмішка.

Ляпас мов розбудив темного принца, повернувши його в реальність.

— Бути колючим тоді, коли тобі болить?! — рука Астаро також пульсувала від удару.

З одягу Елаї все ще капала вода, а тіло тремтіло від холоду, але вона продовжувала стояти в  коридорі й дивитися на темного принца.

— Позбав мене оцього свого жалю. Огидно, — в його очах з’явилася звична пітьма. — Якщо не збираєшся зігрівати моє ліжко, то нам немає про що говорити.  — Тераі знову знімає із себе піджака й вкриває ним плечі Елаї, яка все ще тремтить. — Такими темпами весь мій гардероб буде у тебе в кімнаті, — знову знущальна посмішка на вищир білосніжних зубів.

Легке підморгування й Дайрус залишає Елаю саму в коридорі. Тепер її трясе не від холоду.

— Я хотіла підтримати… — тихо вона прошепотіла, кутаючись в піджак Тераі. — Ти все не так зрозумів…

Її слова були призначені Дайрусу, та чомусь сказати йому це в обличчя, їй не вистачило духу.

***

Діогена сидить закутана в теплу хустку перед каміном, тримаючи в руках запашну каву. За останні кілька днів її обурювало практично все – від свого місця на уроці куратора Ердмана, до вечірки, на якій Дайрус так і не з’явився. Сьогоднішній ранній підйом та зарядка із Брінфольдом, змусило її вкотре розчаровано зітхати. Вона все чекала коли ж з’явиться темний принц, а його все не було. Відчуття віддаленості її нервувало.

Діогена скільки себе пам’ятала, стільки й була майже завжди поруч із Дайрусом, і це давало їй відчуття того, що вона частинка його життя. Дівчатам не можна було навідуватися до чоловічого гуртожитку, як і хлопцям до жіночого, та Дайрус мав окремі апартаменти які не належали до гуртожитків. Вона з легкістю могла увійти до його кімнати, але цього не робила. Вона не дозволяла собі переступати цю межу. Діогена майже змирилася із його іграшками, які частенько змінювалися в його ліжку, лише тому, що знала – це все не серйозно.  

Прірва яка зараз з’явилася між ними, турбувала Діогену не на жарт. Вперше, іграшка Дайруса, примушувала її гнівитися, обурюватися й діяти нерозсудливо.

«Цього разу все інакше…»

— Як минув ранок? — питання Дайруса пролетіло в неї буквально над головою.

Діогена розгублено дивилася на хлопця. Вона так була занурена у власні думки, що не почула, як він увійшов.

— Що з тобою трапилося? — вона відставила чашку й різко підвелася з місця. Її погляд був прикутий до його щоки. Серце болісно защемило. — Хто посмів, тебе вдарити?

— А-а-а ти про це?! — замість злості він лише м’яко всміхнувся, торкаючись рукою місця, де шкіра щоки все ще пульсувала.  —  Це мине. Чув, що сьогодні Брінфольд всіх студентів підняв з ліжка й ганяв по полігону. Де Зенон і Аттер?

— Зенон пішов плавати до озера. Зарядка Брінфольда порушила його власне щоденне тренування. Аттер пішов приймати гарячу ванну, обурюючись погоді, через яку може захворіти. А ти де був? — її питання було не нав’язливим, але погляд сірих очей, в яких була справжня заморожена сталь, вимагав відповіді негайно.

Кімната була наповнена ароматом завареної кави, свіжої випічки та чаю в самоварі. Окрім тихого потріскування сухих дров в каміні, чувся стукіт дощу по вікні, атмосфера яка мала дарувати спокій на душі, зараз була напруженою.