- 22 -

— Князь Арнор, — чоловік схилив голову в поклоні, тримаючи зігнуті руки перед грудьми, схрестив долоні так, що два великих пальці торкалися один до одного утворюючи подобу птаха.

— Оресте, позбав мене цього, — князь махнув рукою, і його підданий випрямився. — Я тебе покликав, бо зараз я потребую не свою праву руку, не свого радника. Мені потрібен брат.

Арнор склав руки за спиною, стоячи перед портретом батька. Зала Почесті була єдиним довгим прямокутним приміщенням в якому були зібрані всі портрети князів сімейства Тераі.

— Що сталося?

Орест був повною протилежністю брата – починаючи характером і закінчуючи зовнішністю. Блакитні очі, пшеничне волосся, смаглява шкіра – все це не було прийнятним для головної гілки. Вони мали різних матерів, але завжди виховувались рівно один одному.

— Дещо, що може сколихнути весь двір Пітьми, — Арнор глухо хихотнув, і цей сміх був не чим іншим як істеричний.

— Саме тому ти попросив всіх вийти? — Орест оглянув залу, в якій вони були лише наодинці.

— Так. Оресте ти ж пам’ятаєш пророцтво?

—  «І роздасться страшний рев вірного сторожового пса, коли володар розплющить очі. І підуть всі створені ним істоти на його поклик. Та звільнитись монстру дасть лише ті, хто ланцюгами душу його скував». Ці слова кожна дитина знає.

— Не про Перелесника. Я про те, яке віщунка напророчила мені, коли я лише народився.

—  Здається воно записане в сувої разом із зірками, які тобі випали. Народиться в тебе дитя, скупавшись в пітьмі. Отримає силу всіх своїх пращурів і матиме змогу покласти край для демона, який повстане зі свого довгого сну.  Здається так в ньому йдеться. Чому ти заговорив про пророцтва?

— Дайрі – не первенець.

— Що?

— Дайрі моя друга дитина.

— Але ж його сила… хочеш сказати, що він не дитя з пророцтва?

— Коли померла Делія, в нього стався викид неконтрольованої магії. Ти сам добре знаєш, чим сильніше ми когось любимо – тим сильніша наша магія, але це лишилося в минулому. Наразі ніхто не живить магію любов’ю. Ненависть, втрата – джерело, яке здатне рухати силу. У Дайрі сталося теж саме, коли його мама пішла з життя.

— Ти сказав що Дайрі друга дитина, що ти мав на увазі?

— Те, що Дайрус не успадкував сили головної сім’ї. Він може бути найкращим учнем в академії, добре вправлятися в заклинаннях, знати етикет, мати фізичну підготовку і решти всього, та він не здатний чаклувати магією крові. Він ледь може викликати тіні, — Арнор знову здавлено хихотить тільки цього разу це не істеричний сміх. — Лейла народила мого сина.

— Що?

Орест кілька хвилин дивився на брата, який своєю чергою дивився на портрет батька.

— Тільки сказати про це вона вирішила не так давно. Він носить прізвище Ердман, й живе за всіма їхніми правилами. Лейла й далі б це приховувала якби в ньому не прокинулася сила. Вона хвилювалась, що її син може керувати магією крові.

— Це ж не так? Скажи, що це не так.

— Тінями він управляє так, мов вони його частина тіла. В ньому може прокинутися й решта сил головної гілки Тераі.

— Це божевілля! Якщо хтось дізнається… — Орест нервово схопився руками за голову. — Може статися щось лихе!

— Може. Тому потрібно продумати план, щоб стабільність двору Пітьми ніяк не похитнулась.

— Тебе лише хвилює стабільність?

— Оресте, я маю два сини. Старший, який не знає свого істинного походження та молодший нездара, від якого всі очікують чуда.

***

Тераі імпозантно всідається на диван, ліниво закидаючи ногу на ногу й відкидаючись спиною на спинку. Його руки були в кишенях штанів, а порожній погляд блукав по кабінеті. Дайрус не приховував своєї збудженості.

— Безвідповідальний ти йолоп! — проскреготів зубами Адоноель, дивлячись на спадкоємця двору Пітьми. — Я тобі сказав не спускатися до підземелля!

— Той бар’єр справа твоїх рук?! Вау, — він заплескав в долоні дивлячись на Ердмана який сидів за столом. Його руки були на поверхні й ніби для цього він докладав чималих зусиль. — Я вражений. І все ж запускати заклинання в студента, було трохи занадто. Не думаєш?! Чи ти хотів справити враження на студентку Астаро?

Пильність і Дайруса завжди була на висоті, особливо коли він програв на очах всіх радників в поєдинку зі своїм ліпшим другом. Помітити як давньому другові хтось подобається, не склало труднощів. Не програш зіпсував їхні стосунки, а саме Адоноель, який вказав Дайрусу на його жалюгідне становище в двору Пітьмі. Тоді в юному Тераі все в середині закипіло, але швидко захололо, коли він зрозумів, що Ердман мав рацію. Скільки б він не навчався і не був хорошим учнем у викладачів, радникам і батьку – цього було не достатньо.

За зачиненими дверима зали Почесті, він отримував від батька його чергове зневір'я, коли покладені сподівання були не виправдані. Для всіх довкола Дайрус був щасливчиком в якого життя було солодким медом. Та щойно закривалися двері, спадкоємець Тераі починав ненавидіти свої обов’язки. Вступивши в академію, він отримав ковток свіжого повітря. Та батько все одно не давав йому забути про його невиправдані сподівання.