- 20 -

— П’ять років тому —

— Що це все означає? — Дайрус дивиться на арену на якій стоїть двадцятитрирічний Адоноель.

Ердман одягнутий весь в чорній формі мисливців на тіні: чорні берці до колін на шнурівці; штани із водонепроникної тканини з кишенями на липучках; тонкий светр із коміром під шию поверх якого одягнута жилетка на блискавці. Він стає в бойову стійку холодно дивлячись на Дайруса так, мов вони ніколи не були знайомими.

— Зараз ти спадкоємець трону князя. Тому я кидаю тобі виклик. Хочу тебе випробувати, — його очі мов кам’яні,  позбавлені будь-яких емоцій. — Наступного разу, я кину тобі виклик, коли ти займеш трон князя, — Адоноель витримує невеличку паузу, даючи Дайрусу можливість переварити почуті слова. — Дайрі, чи знаєш ти, що відбувається, якщо князь програє в дуелі?

***

Наступні півтори години минають надто спокійно і буквально без розмов. Підземелля було скрізь однаковим, і єдине, що було в їхній підвальній  екскурсії цікавим – це наявність на підлозі різного шару піску змішаним із пилом.

— Дайрусе, — Елаї зупинилася, — ми витратили достатньо часу, щоб усвідомити – Цербра тут немає. Як варіант – він магічним чином зник або його прийняли. А може тут розставлено купа пасток і студентам сюди вхід категорично заборонений?

— З чого ти це взяла?

Тераі розвертається до Астаро обличчям, її погляд прикутий до підлоги, а точніше слідів які залишилися від взуття.

— Колами ми звичайно не ходили, але якщо поглянути вперед, ці сліди зникають, — Елаї підняла руки до гори, намагаючись долоням намацати поверхню, та в повітрі нічого не було. — Я його не відчуваю, але можу заприсягтися що тут бар’єр який перенаправляє всіх хто в нього входить.

— Зарозумілість тобі не личить як і твої фантазії, — Дайрус невдоволено фиркає.

— Йди-но сюди, — Астаро хапає темного принца за руку тягнучи його до себе.

— Це щось нове, — він знову звабливо всміхається від чого Елаї відпускає його руку.

— Торкнися ось тут, — вона вказує на стіну праворуч від них поруч із кристалом світла, — тільки не самої стіни. Тут магія настільки потужна, що відчуття мов тут знаходиться шар чогось невидимого.

— Маєш рацію, — Дайрус кілька разів провів долонею відчуваючи магію. — Здається наш спуск минулого разу не залишив куратора Ердмана байдужим.

Тераі скалиться, точно знаючи, що бар’єр точно справа рук Адоноеля. Легке розчарування осідає в нього в середині разом із запаленням, яке свербить йому. Дайрусу стає ще більше цікаво, що такого в лабіринті підземелля, що Адоноель власноруч вистав захист такого рівня.

— А до чого тут куратор Ердман?

— Ходімо, нам час повертатися. Якщо звісно не хочеш, щоб хтось помітив нашу відсутність і знову додали штрафних балів.

— Ти не відповів! — обурено вона говорить.

— І не відповім, — хмикає Дайрус направляючись в протилежну сторону.

Дорога до виходу була значно коротшою, аніж вони йшли, і хоча Елаї знала, що вийдуть вони в іншому місці її все одно не переставало дивувати наскільки Дайрус добре був ознайомлений із підземеллям.

— Ти ж дотримаєш своєї обіцянки? — запитала вона, коли в кінці підземелля вони вийшли до одного із коридорів академії.

Вона зупинилася, мов цей жест міг допомогти їй отримати відповідь. Попереду майоріло світло кристалів та двері до виходу на задній двір академії де лунала гучна музика з вечірки.

— А ти провела зі мною ніч в підземеллі? — він повернувся до неї, іронічно вигнув праву брову.

— Дайрусе ми так не домовлялися! — Елаї буквально обурено викрикнула слова, навіть сама не зрозумівши настільки це було гучно.

— А як ми домовлялися? Виконаєш свою частину – я виконаю свою, — він знову всміхається,  його погляд на мить концентрується десь в просторі поза її спиною, а потім він робить те, що найліпше в нього виходить. Насміхається, дражнячи Елаю. Короткі секунди, й Дайрус грубо  шарпає рукою по її піджаку від чого ґудзики розлітаються по підлозі, мов струшені каплі дощу із гілля.

— Що ти витворяєш! Я вже тобі казала… — гучні слова знову застрягають в горлі тяжкою грудкою.

Дайрус спочатку моторошно скалить зуби, злісно всміхаючись, а потім тихо шепоче:

— Лише сьогодні, дозволь один раз…

Його руки опиняються на її обличчі надто швидко як і гарячі губи. Тераі її цілує. Цього разу цілує по дорослому, напористо і зовсім не пристойно. Елаї сама не розуміє в який момент ярість від скоєного, стихає під натиском солодкого цілунку Тераі. Її стиснуті кулаки від гніву виправляються, й вона дозволяє собі обережно покласти руки на його талію.