- 19 -

— Десять років тому —

В одинадцять років Дайрус чітко усвідомлював свою позицію при дворі Пітьми, і наскільки більше від нього вимагають аніж з інших дітей. Йому не дозволялося бавитися в задоволення, йому взагалі власного часу майже не залишали. І скільки б Дайрус не докладав зусиль в практичних уміннях магії теоретичному навчанні, в очах батька він все ще був нездібною лінивою дитиною, якій дісталося все, про які могла мріяти інша дитина.

Не було майже нікого в палаці князя, хто б справді відносився до маленького спадкоємця з теплотою. Мама була єдиним в його житті світлим промінчиком. Після її смерті, Дайрус сповна відчув біль, лють, відчай – ці емоції розкрили його силу, на яку чекав батько. Магічний сплеск Дайруса який стався через втрату дорогої йому людини, потішило радників князя які запевнились, що хлопчик справді отримав силу. Для батька Дайрус знову став розчаруванням, він не міг керувати силою, яка вирвалася з нього лише один раз.

Приведений в палац Адоноель, майже завжди був поруч біля Дайруса. Ненав'язливо, але він потоваришував зі спадкоємцем, навіть пропри те, що його завжди ставили в приклад Тераі. Сім років різниці не завадило їхньому спілкуванню, а вимагання бути таким же як і Адоноель не змусили Дайруса його ненавидіти чи заздрити.

— Тебе шукає майже весь палац, — голос Адоноеля рознісся майже над головою Дайруса.

— Мені байдуже.

Тераі продовжував підпирати дерево спиною, дивлячись на рожевий цвіт вишні. Його мама обожнювала цвіт вишні, і хоча за всіма правилами їй не можна було відвідувати Вишневий сад, батько подарував їй цю можливість.

— Дайрі, так не можна, — Адоноель присів поруч, підтиснув ноги до грудей. — Твій батько лютує, що ти пропустив заняття.

Від Ердмана жахливо тхнуло потом та полином, на його взуті та колінах були зелені плями.

— Ти мав бути на полюванні, — Дайрус ігнорує його слова про батька.

— Я вже повернувся, — він говорив м’яко всміхаючись. — Вполював Сецелу. В підручниках не писалося, що її кров так огидно смердить, — він скривився. Чому ти прогулюєш уроки?

— Сьогодні її день, — Дайрус всміхнувся не відводячи погляду від цвіту вишні. — Але я не можу вшанувати її, бо вона померла не своєю смертю. Сьогодні ж останній твій день в палаці?

— Так. Не думав, що так мені не кортітиме йти до академії. Завтра прийдеш попрощатися?

— І не мрій.

***

Вежа Тора розміщувалася на задньому дворові території академії, й ніяк не з’єднувалася із будовою. Трапецієподібна, з трьома поверхами та відкритим дахом вежа, була місцем відпочинку студентів. На першому поверсі завжди щоп’ятниці влаштовувалися гучні вечірки, і туди завжди студентам вдавалось принести алкоголь так, щоб викладачі не дізнавалися. На другому поверсі розташовувалися ігрові кімнати, які були доступні цілодобово. Третій поверх містив кімнати для парочок, де вони могли усамітнитися, взявши ключ у вартового.

Студентам заборонялося навідувати гуртожиток протилежної статі, і оскільки це стало неминучим, рада академії дійшла згоди про створення місця де  повнолітні студенти могли провести час на одинці. Останнє ніде не озвучувалося, але студенти добре були ознайомлені із третім поверхом.

— Алкоголь, — стомлено Ердман потер рукою перенісся.

— Що? — запитала Алліра, стоячи в кутку приміщення.

— Їхні коктейлі з алкоголем.

— Але ми ж все перевірили ретельно. Неможливо, все було доставлено напряму.

— Кишені студентів ми не перевіряли. Подають їм-то безалкогольні, але хтось домішує алкоголь. Я на вулицю.

Не так багато часу минуло, як він сам був недавно студентом, якому окрім навчання хотілося також повеселитись та розслабитися.  І він добре знав, який би суворий контроль викладачів не був, алкоголь завжди знайдеться на вечірках. Найголовнішим в таких вечірках для викладачів було прослідкувати, щоб не сталося неминучих наслідків.

Вийшов на вулицю, де осіння прохолода била в обличчя, Ердман потягнувся до кишені. Він рідко курив, та сьогодні в нього було бажання викурити щонайменше пів пачки.

Дістав сигарету, він вклав її в кут рота. Чорна димка вилетіла з його пальців, і в наступні секунди цигарка на мить спалахнула. Адоноель зробив затяжку після чого із задоволенням видихнув із рота білу димку. Галас студентів та музика стихли, все навколо мов зупинилося. Адоноель знову зробив затяжку, наповнюючи організм нікотином.

— Дякую!

Ердман не помітив як тихо дівчина до нього підкралася і як спритно вихопила з рота цигарку. Адоноель кілька разів кліпнув очима, щоб зрозуміти що сталося. Поруч стояла Мілет, яка була далеко не трезвою і випила не один коктейль.

— Це ж не забороне-ено правила-ами? — вона широко всміхається, видихаючи димку. — Я взагалі-то не-не палю-ю, — виправдовується вона, трішки похитуючись.

— Не заборонено, але ваші дії дещо порушують особисті кордони. Мої особисті кордони, — Ердман не сварив, але в його голосі були ноти холодної сталі.

— Та перестаньте-е-е, — Мілет робить спробу відступити, та ноги зачіпаються. Рука викладача вчасно її підхоплює, не даючи впасти. Він майже відразу її відпускає, та Мілет сама за нього хапається рукою. — Ось бачите-е, — цього разу вона видихає дим майже в обличчя Адоноеля. — Не дивіться на мене та-ак, — вона супить брови, стаючи серйознішою, викидаючи цигарку прямо до смітника.