- 17 -

— Чотирнадцять років тому —

Князь сидів на трибунах підпираючи обличчя рукою, він пильно спостерігав за ареною, а точніше за юним хлопчиком якому ледь виповнилося одинадцять. В одинадцять Адоноель управляв тінями з такою легкістю, мов вони були його сутністю. Рухи хлопчика все ще були незграбними, але не керування силою.

— Мій князю, — чоловік зняв із голови шолома, прихиляючись на одне коліно. — Мій син все ще юний.

— Ердмане, ти певен? — князь навіть не поглянув на свого підлеглого, його погляд темних очей був прикутий до хлопчика. — Він маневрує тінями так, мов дихає. Не всі чаклуни досягають цього рівня навіть у двадцять років. Я хочу, щоб він залишився навчатися в палаці.

— Мій князю, це велика честь для мене! — чоловік відпустив шолома, зігнувши руки перед грудьми, він схрестив долоні так, що два великих пальці торкалися один до одного утворюючи подобу птаха. Знак який виражав пошану та повагу до князя. — Дякую за шанс для мого сина.

Ердман продовжував стояти на коліні, тримаючи руки та голову  в поклоні.

— Його матір може бути поруч, якщо хвилюєшся за сина, — Арнор говорив щиро. Князь навіть не думав навідувати покої Лейли, якщо вона зважиться приїздити до палацу. — Можеш бути вільним.

***

— Якщо ти себе так поводитимеш, точно нікуди не піду…

Сценарій повторювався вкотре – вона вже бачила цей темний погляд його чорних очей, спохмурніле обличчя та напружені щелепи які він міцно стискав. Дайрус який був для неї на першому курсі, такою неосяжною зіркою в небі, зараз стояв від неї менше ніж в метрі. Тераі не просто стояв навпроти, Астаро могла відчути його невдоволення та поганий настрій, але решту дій чи емоцій їй було тяжко передбачити.

— Ти така набридлива!

Слова Дайруса глибоко зачіпають Астаро, і це відчуття образи її злить. Злить настільки, що їй хочеться його вдарити. Думки знову хаотично плутаються коли Тераі наближається, змушуючи її відступати. Він навіть не намагається бути ніжним, грубо штовхаючи Елаю за колону й знову грубо притискаючи долоню до її рота. Її серце гупає від злості.

В коридорі стає чутний знайомий голос, і Астаро розуміє причину вчинку Тераі.

— Ти знову був у директора? — гучно запитує Алліра.

— Так, — стомлено відповідає Адоноель. — Сьогодні ми чергуємо. Потрібно пильнувати й прослідкувати, щоб нічого не сталося на вечірці й всі були у своїх кімнатах хоча б до дванадцятої.

Лише коли голоси викладачів стихли, Тераі відпустив Елаю.

— Припини це робити! — Вона демонстративно витирає губи рукавом піджака, кривлячись. — Це не гігієнічно, — Астаро свердлить його долоню поглядом, яка кілька секунд назад торкалась її вуст. — Розкажеш свій план дій чи як?

***

До підземелля вони спускалися в цілковитій тиші. Елая не стала запитувати Дайруса, звідки той знає про потаємний прохід в підземелля через комірку в якій зберігалися швабри та старі відра для прибирання. Не стала наполягати, на поясненнях, задовольнившись його словами – «мені цікаво побачити, що охороняє триголовий пес». Насправді ж Елаї й самій було цікаво, який скарб охороняє Цербер, і вразі сутички зі звіром, чи достатньо їй буде сили протистояти йому. Витівка була позбавлена здорового глузду, і Астаро варто було б подумати про розподіл факультетів, про майбутні проблеми вразі їхнього провалу та викриття викладачами.  Та щойно вступивши ногами на пильну підлогу, серце пришвидшило стукіт, а адреналін розлився по венах.

— Тобі страшно? — Тераі зупинився, повернувши голову в пів оберта, дивлячись на стіни підземелля. В його голосі не було ні байдужості, ні турботи. — Зв’яжи волосся, — коли він не дочекався відповіді, то знизив плечима, й буквально наказав, протягнувши їй чорну стрічку.

Елаї дивилась як темний принц діставав з кишені стрічку, і як все ще тримав у руці, очікуючи коли вона прийме стрічку.

— Це обов’язково? Я маю свою.

— Вона магічна, — сухо він говорить. — Твоє світле волосся приверне увагу звіра.

Неохоче та все ж Астаро приймає стрічку, закручує косу в гульку перев’язуючи стрічкою. Минає кілька секунд і вона відчуває як зі стрічки по голові буквально поповзло тонке чорне павутиння, вкриваючи все її волосся.

— Що це? — вона торкалась пальцями до чорних ниток, але майже нічого не відчувала.

— В нас це жінки одягають як прикрасу на волосся. Ходімо.

Елаї не стала запитувати звідки у Дайруса жіноча прикраса, подумки сподіваючись, що вона не належить Діогені.

В підземеллі тхнуло сирістю, пліснявою не дивлячись на те, що коридором відчувався холодний протяг. В цій частині було вдосталь світла, й можна було ретельно розглянути підлогу на якій валявся шар піску, стіни які вкривала павутина та слизькі доріжки залишені слимаками, а ще в кутках на стелі звисало павутиння. Окрім завивання протягу, інших звуків не було в підземеллі це й насторожувало Астаро.

— Ти знаєш дорогу, чи ми просто йдемо на вміння?

Вона огидно скривилася коли павутиння впало їй на плече, й почала швидко шарпати плечем, щоб зігнати  з себе павука.

— Знаю дорогу.