- 16 -

— Шістнадцять років тому —

— Арнор, цей хлопчик… — жінка підтиснула губи, стримуючи обурення, гнів та власну безпорадність. — Я б тобі ніколи не сказала, якби не була така необхідність, — вона знову скривила губи, стикаючи долоні в кулаки.

Жінка була вродливою і навіть не дивлячись на її кривляння вона все ще залишалась привабливою. Арнору завжди вабили її довгі ноги, округлі сідниці, норов та понад все він не міг відірвати погляду від її зелених очей, які нагадували дорогоцінне каміння – смарагди. Рудоволоса Лейла яка заплітала волосся у два довгих колоски, яка носила завжди на поясі кинджал, і цілувала пристрасніше за будь-яких коханок які лише були в Арнора.

Князь двору Пітьми шаленів від жінки, яка змушувала його серце битися так швидко, мов воно хотіло вирватися з грудей й вскочити в її руки. Та таку розкіш як кохання, Арнор собі дозволити не міг, особливо із жінкою яка не належала сімейству Тераі.

— Хочеш сказати, — Арнор відкашляв, прочищаючи горло, — що ти завагітніла і народила  мого сина. І про цю новину, ти повідомляєш мені лише зараз? — спокій чоловіка зник, він за лічені секунди подолав відстань, грубо схопив жінку, стискаючи однією рукою її щоки. — Лейла, облиш. Ці ігри давно в минулому!

— Чорт би тебе вхопив, — вона різко правою рукою б’є його руку, а лівою спритно дістає свій кинджал й притулює до його горла, змушуючи Арнора відпусти її. — Не смій мене торкатися! — вона випльовує слова мов отруту, дивлячись йому у вічі. — Ти приходив до мене навіть тоді, коли я одружилася. Моє одруження тебе не зупиняло, та варто було з’явитися у твоєму житті Дейла,  як наша інтрижка різко зникла. Наше кохання не було простою інтрижкою для мене… — вона відвела погляд в бік, але все ще тримала кинджал біля його горла. —  Доля подарувала мені сина. Я вийшла за одного із твоїх військових, лише тому, що ти був боягузом. І як ти собі уявляв, я народжую дитину бувши у шлюбі не від чоловіка, а від князя. Моя гідність, гідність мого чоловіка… Арнор ти б ніколи не дізнався про мого хлопчика, — вона акцентує на найголовнішому, — якби в ньому не проявилися здібності, які б не мали.

— Лейла… — його голос із хрипотою.

Арнор без страху піддається вперед, і на його шкірі виступають багряні бусинки крові. Вона опускає руку, приймаючи кинджал і Арнор її жадібно цілує. Він вже давно не відчував жіночих обіймів, поцілунків. Зброя падає на підлогу, звук якого розлітається по залі луною. Арнор підхоплює Лейлу за сідниці, утримуючи її, не розриваючи пристрасний поцілунок. Вона йому не супротивиться, коли він всідається на свій княжий трон лишаючи її у себе на колінах; не чинить опір коли князь задирає її вільну спідницю, коли цілує оголені груди. Лейла сама перехоплює ініціативу, тяжко стогнучи коли давно забуті відчуття її накривають з головою, а чоловік якого вона все ще кохає, рухає стегнами змушуючи її гучно скрикувати від кожного поштовху. Секунди, хвилини й зал знову заповнюється задоволеним гарчанням князя та його коханки. Вона сиділа на ньому обм’якло, ніжно тулячись до чоловічих грудей.

— І так завжди, — видає вона, водячи вказівним пальцем вишитих срібних завитків його жакета. — Я не можу тобі відмовити й ось що з цього виходить, — в її голосі сум.

— Але ж добре виходить?! — його сарказм не доречний, він й сам знає. Його рука лягає їй на спину, він обіймає ніжно, мов прощаючись з нею. —  Ти мусиш його привести до палацу доки ніхто не помітив його силу.

— Як мені пояснити чоловіку, що його син має з’їхати з рідного дому й посилитися в палаці князя?

— За це не хвилюйся.

***

По шкірі пробіглися морозні мурахи, коли погляд викладача направився на її піджак, який був застебнутий на всі ґудзики. Адоноель більше не став акцентувати на одязі студентки, пройшов повз неї і відчинив двері. Та все ж Елаї помітила легку посмішку яка грала на губах Ердмана кілька секунд. Цього було вдосталь, щоб молода дівчина могла собі нафантазувати.

— Проходьте. Матеріали вже підготовлені. — Адоноель клацнув пальцями лівої руки й в кабінеті засвітилися кристали. — Як закінчите, — він протягнув їй ключа від кабінету, — зачините після себе кабінет. Ключ залишите під горщиком з квітами, той що зліва поруч з картиною.

— Вас не буде? — запитала вона, взявши ключа з рук викладача.

Адоноель мав стомлений вигляд, і у світлі кристалів, Елаї помітила темні кола під його очима.

«Чим він займається у ночі?» — промайнула думка в її голові.

— Вам потрібна моя присутність?

Адоноель можливо й не мав нічого двохзначного в цьому питані, але Елаю він змусив покритися рум’янцем. Вона була йому безмежно вдячна, що він не говорив про вчорашній інцидент, але чомусь ця тема сама Елаю переслідувала в кожному погляді, слові, русі викладача.

«Я й справді забагато фантазую!»

— Н-ні! — відповідь вийшла не чіткою. — Я просто здивована, що ви залишаєте мене саму у своєму кабінеті.

— Я опираюсь на вашу порядність та совість. І навіть не припускаю думки, що ви будете нишпорити в шухлядах мого столу.

Адоноель знову ледь всміхнувся студенці, і ця посмішка була надто звабливою.

— У вас гарна… — Астаро запнулась, проковтнувши останнє слово й мов ужалена осою швидко промовила: — зуби!