- 15 -

— Чотирнадцять років тому —

Двір Пітьми був найбільшим серед решти дворів, а сім’я Тераі найшановнішою. Головна гілка несла у своїй крові древню магію, і тільки її представники могли посідати посаду князя. Вісім другорядних гілок, і кожен глава займав місце якогось посадовця. Тож коли до сімейного помешкання увійшов молодий хлопчак не належавши жодній із восьми другорядних сімей Тераі, але він сів за стіл із князем Арнором, як рівний йому, стурбувало Дайруса.

Чайна церемонія яка проходила у вишневому саду кожної неділі – було маленькою традицією, яку притримувалися всі князі Тераі. Це був час виключно для батька і сина, який йшов кожен раз за одним і тим же сценарієм – чайна церемонія у повній тиші, гра у шахи під час якої велася бесіда.

Вічний цвіт зачаклованих вишневих дерев, ранішній туман який розливався землею та ароматний чай – Дайрусу більше не здавалося це чимось магічним. Та коли до цієї церемонії приєднується невідомий хлопчисько, Дайрус відчуває дивні відчуття, які раніше йому були не доступні.

— Ноель приєднуйся до нас.

Суворе обличчя Арнора м’якшає, коли він бачить юнака шістнадцяти років. Чоловік розправляє свої широкі плечі, махає рукою і прислуга ставить відразу на круглий стіл ще одну чашку.

— Вітаю, — хлопчик манливо вклоняється, після чого приєднується до стола. — Дякую за запрошення.

— Це мій син – Дайрус, — Арнор вказує на восьмирічного хлопчика, який сидів насуплено. Чоловік ігнорує вираз сина, бере зі столу скляний чайник і наливає до чашки Адоноеля чай. — Пригощайся.

— Хто він такий? — Дайрус почувається некомфортно. — І чому ти йому налив наш чай?

— Т-с-с! — просичав  Арнор розгнівано. — Зараз ми насолоджуємося чаєм, — чоловік втягнув туманне повітря, після чого тяжко видихнув.

Сад був закритою територією для решти членів Тераі, і туди дозволявся вхід відібраній прислузі, яка обслуговувала князя та доглядала за садом.

Цілюще озеро, в якому вода мерехтіла мов зоряне небо в ночі, пишні крони дерев налиті рожевим цвітом, ранішня роса та туман – все було справжнім. Вишневий сад був місцем для медитації, чайних церемоній, а озеро слугувало для укріплення тіла. Дайрус скільки себе пам’ятав, він завжди сюди заходи з батьком лише у двох, навіть матері не дозволялося сюди ступати. Цілюще озеро, де завжди була крижана вода, зцілювала ледь не смертельні поранення всіх князів Тераі які правили двором Пітьми не одне тисячоліття. Тому ще одним ритуалом було занурення в це озеро.

Коли склянки опустіли й чай закінчився, Арнор задоволено всміхнувся і ця посмішка знову належала не його синові.

— Ноель, тепер ми тут зустрічатимемося щонеділі. Доклади зусиль, щоб більше не запізнюватися.

***

Дайрус мав поганий настрій після уроку про еволюцію істот та їхню мутацію. Він ледь витримав урок історії з викладачем Хетингом. В голові постійно крутилися думки стосовно першої їхньої зустрічі з Адоноелем. Пар допоміг спустити викладач Брінфольд, який сьогодні був його супротивником. Повернувшись до себе знесиленим, темний принц наткнувся на Діогену в холі. З нею йому не хотілося розмовляти. Він не міг її образити, адже вона була донькою другої гілки сім’ї Тераі, але й не мій спокійно відпустити її витівку.

Дайрус разом з Діогеною вступили до дитсадка, школи, а тепер й академії. Їхні батьки раніше постійно розв'язували політичні проблеми, залишаючи дітей разом. Він її досить давно знав, щоб вдавати те, що вони не могли бути друзями, та інколи ця дружба шкодила.

— Привіт, — вона мило всміхнулася, махнув йому рукою. — Чаю?

Діогена обожнювала хизуватися всім і кожному своїм статусом, зовнішністю, наявністю аксесуарів, але за зачиненими дверима, тут в холі вона зв’язувала своє волосся в гульку, одягала закритий одяг і майже ніколи не надягала спідниць.

— Можна, — він зняв з плеча рюкзак й ліниво всівся в крісло.

Протистояти самому викладачу, Дайрусу завжди подобалося, з Ісаном можна було не стримуватися й бити в повну силу. Але не завжди сила все вирішувала, і сьогодні Тераі значно більше дісталося ніж зазвичай.

— Що плануєш робити сьогодні у вечері? — поцікавилась вона, протягуючи йому склянку з чаєм. — У тебе розбита губа?

— Все нормально. Наслідки практичних бойових навичок з Брінфольдом. Вечір в мене зайнятий, — останнє він сухо відповідає.

— Тобто не підеш з нами до вежі Тора?

— Йдіть без мене. Дякую за чай.

Дайрус зачинившись в себе у кімнаті, сів за стіл де лежала взята книга з бібліотеки. Він ще раз прогортав сторінки в пошуках інформації. Нічого не знайшовши, він дістав книгу, яка йому дісталась з уроку Адоноеля.

— Може тут щось є.

Тераі не був певен, що щось знайде в навчальному посібнику, та все ж вирішив поглянути на зміст. Він задоволено всміхнувся.

— Приємна неочікуваність, — гортаючи сторінки, Дайрус розкрив книгу на потрібній сторінці й почав читати в голос: — Цербер — еволюційна лінія вовків із матованим  магічним ДНК. В народі зветься триголовим псом. Підлягає під категорію класу Б. Має тіло лева із непробивною шкірою, яке сягає до шести метрів, три голови пса розміром із два метри. Хвіст покритий зміїними лусками та має гострі шипи на кінці яких отрута, може сягати до двох метрів довжини. Має масивні лапи, атакує зазвичай хвостом або лапами. Повільний та практично позбавлений зору, який компенсується нюхом. Реагує на активну магію, яку він відчуває як запах. Білий колір та всі його відтінки – це єдине, що може розгледіти істота. Його слабке місце – ніс та м’які подушечки на лапах. Цербер не любить вогню. В наш час чаклунам вдалося приручити істот, й використовувати як сторожових псів.  — Дайрус ще раз поглянув на картинку істоти. — Тут справді більше інформації.