- 9 -

— Елаї Астаро, — гордовитий голос принца Тераі заклав їй вуха.

У його вигляді все демонструвало непохитність, надмірність, пиху. На губах Дайруса грала єхидна, небезпечна  посмішка, яка нічого хорошого не обіцяла. Елаї все ще пам’ятала про можливості темних чаклунів, які скоріше за все принц Тераі отримав у спадок від своїх предків.

Дайрус різко нагинається до неї, торкаючись губами своєї ж долоні. Її блакитні очі миттєво розширюються від неочікуваності в друге. Між їхніми губами невеличка перепона – його рука, і чомусь цей дивний фокус Дайруса, Елаї здається до чортиків романтичним. Вона майже готова повірити в те, що темний принц не такий вже, як про нього пліткують.  

Її серце гупало, і вона знала, що він неодмінно це відчує. Тож доклав зусиль, вона відсторонилася від його долоні, яка залишилась в повітрі. Впершись спиною в поруччя балкона, Астаро відчувала як тіло ставало свинцевим, і майже її не слухалося. Ледь звивисте волосся Дайруса злегка спадало йому на лоба й діставало очей, від чого ті здавалися ще темнішими, мов сама чорнота. 

— Гадаєш це смішно? Не підкрадайся так!

Про його дивну поведінку з долонею, вона нічого не сказала.

— Чому?! Мені от досить таки весело, — Тераі опустив руку, вирівнявся, та все ж нахиливши голову в бік,  дивлячись лише на неї.

— Що тобі потрібно?

Астаро намагається демонструвати впевненість, приховуючи за нею свій страх. Страх того, що серце може вистрибнути з грудей от-от. Дайрус знову був надто близько, і його було останнім часом надто багато, щоб ігнорувати те, настільки він вродливий. Елаї ненавиділа це почуття в собі, яке здавалося було давно похороненим. Почуття, через яке вона здавалась слабкою, вразливою.

— Я тут, щоб запропонувати тобі угоду, — він ліниво запускає руку у волосся, поправляє їх, щоб ті не заважали.

— Яку угоду?

— Я б міг тебе з легкістю звідси вигнати, — він обводить лінивим поглядом все довкола, натякаючи на академію, — але чув що ти одна зі здібних учениць. Ердман тебе здається дуже цінує. Було б дурістю позбавляти перспективну чарівницю, шансу, — він говорить повільно, мов кожне слово смакує. — Моєму батьку завжди подобалося приводити прислуг із двору Повітря, щоб ті його забавляли. Хоча стривай, ти ж з двору Вогню?!

— Угода, — в це слово Астаро вкладає весь вій гнів, стискаючи онімівши пальці в кулак.

— Точно-точно. Проведи зі мною одну ніч в підземеллі і…

Гучний ляпас який Елаї дала йому зненацька, шокує Дайруса, і він на секунду змовкає, приклавши долоню до щоки, що пульсує. Його губи знову розтягуються у звабливій посмішці, а погляд повільно ковзає по ній, мов роздягає. З голови й до грудей, а потім Дайрус дивиться на відстань яка їх розділяє.

«Я підійшла надто близько!»

Астаро квапливо робить крок назад, та чоловіча рука її спиняє. Він міцно тримає її за лікоть, не даючи ступити й  кроку.

— Одну ніч в підземеллі, — повторює Тераї вже не всміхаючись. — Не фантазуй багато, це тобі шкодить, — він дивиться на неї зверху-вниз, серйозно, холодно. — Мене цікавить виключно зустріч зі звіром, який розгулює лабіринтом академії. І до відома, такі студентки як ти, не в моєму смаку.

Дайрус відпускає руку Елаї, яка відходить від нього. Її щоки заливаються червоним рум’янцем, а ніяковість бігає холодними мурахами по шкірі.

— Гадаєш я стану хорошою приманкою для Цербера?

— Так.

— Ти зараз серйозно?

— Так. Цербер відреагував на твою присутність. Мені стало цікаво, чому?! Я сотні разів спускався до підземелля, і решта студентів також. Ніхто не зустрічав звіра. Тобі ж вдача всміхнулася.

— Ти вважаєш така зустріч – вдачею?!

— Так чи ні?

— Якщо я спущуся з тобою у підземелля, що я отримаю?

— Тебе ніхто не буде чіпати, — він схрещує руки на грудях, від чого стає ще кремезнішим. Його щока все ще червона, і зараз Астаро відчуває сором за свою дурість, яка інколи бере верх над здоровим глуздом. — Навіть Діогена, — додає він.

— І твої дружки також? — про всяк випадок запитує Елаї.

Її питання змушує Дайруса на кілька секунд відчути розгубленість, та його впевненість швидко повертається.

— Я ж сказав – ніхто.

— В категорію «ніхто», ти також входиш?

— Якщо порівнювати хто кого зачіпає, то це не я тебе вдарив заклинанням в спину, і не я залишив слід пальців на твоїй щоці. За поцілунок…

— Не продовжуй! — різко вона запротестувала, серце з новою силою почало гупати. — Коли спускатися в підземелля?

— В п’ятницю. Після занять.

— Я вільна буду о восьмій, — Астаро пригадала відпрацювання покарання, яке тягнуло за собою дві години перекладання. — Дякуючи твоїй подружці, тепер із шостої до восьмої я сиджу в кабінеті куратора Ердмана.

— Припини називати Діогену моєю подружкою. Гаразд, о восьмій зустрінемося на цьому ж місці.

— О восьмій тридцять. Хочу зайти до столової щось перекусити. Не на голодний же шлунок мені туди йти.