- 6 -

Темний принц, єдиний спадкоємець сім’ї Тераі, ліпший учень, на якого покладали великі надії, і вище міг бути лише наслідний принц королівства. Всі завжди якщо не захоплювалися Дайрусом, так ненавиділи через заздрість. Він звик до цього, ба більше, навчився від цього відсторонюватися, дотримуватися слів, які йому колись сказала матір: «ти не мусиш їм догоджати, чи подобатися! Ти, є просто ти. Якщо твоє серце чисте, то байдуже, що скаже решта!»

З дитинства, Дайрус не мав право на помилку, і з кожним роком свого дорослішання, тягар відповідальності збільшувався в геометричній прогресії.

«Спадкоємець сім’ї Тераі мусить докладати більше зусиль, аніж решта учнів у дворі Пітьми. Ти маєш володіти найкраще всім – магією, заклинанням, фізичною підготовкою, стратегією, зброєю…» — перелік того, що вимагав батько від сина, майже не мав кінця.

Двір Пітьми йшов на першому місці, адже темна магія буквально все поглинала й могла висмоктувати енергію з всього живого чи мертвого. Саме через велику силу, сім’я Тераі й мала найбільше політичних проблем – злочинці яким була потіха володіти темною магією і яких потрібно було відловити та знешкодити, істоти – різних розмірів та могутності. Останнє діяло на всіх континентах, і ця робота завжди належала темним мисливцям.

 Дайрус мав переваги в академії, й не лише через своє становище. Саме його родина була головним спонсором магічної академії Хольстейн, яку ж власне й збудувала. Тож ні для кого не було здивуванням, що Дайрус мав особисту окрему кімнату та хол, в якому часто збиралися його друзі.

Спадкоємець сім’ї Тераі, сьогодні був не те щоб не в гуморі, він лютував. Зазвичай Дайрус намагався це почуття похоронити, адже саме ненависть була джерелом його магії, та сьогодні він ледь себе міг стримувати.  Спочатку його бездоганна незаплямована репутація зазнала маленької плями у вигляді невідомої йому студентки. Може б він й пустив все це на самоплив, якби ця студентка знову не привернула до себе його увагу.

Сцена в столовій, обурювала, але не настільки, щоб надто довго на цьому зациклюватися. Тераі бажав провчити вискочку, добре знаючи, що він подобається майже кожній дівчині в академії. Невідоме йому дівча увійшла в категорію – «майже». Короткий, невинний поцілунок мав нести в собі лише насмішку, та коли темний принц нічого не відчув, ні серцебиття, ні захопливості, окрім кривди, ба більше, поцілунок став її першим, він відчув легкий сором, що вкрав його в неї.

Дайрус не любив показушного галасу, а ще дужче він не любив коли за його спиною щось робили, і це мало стосунок безпосередньо до нього.

«Що в столовій, що в підземеллі – мої дії її образили. Стукіт серця був не від захоплення… страх?!»

Коли двері з гуркотом відчинилися, Дайрус увійшов в хол, де всі присутні змовкли.

Кімната була великою, в теплих пастельних тонах з кількома полицями заповнена книгами, широкими вікнами які вели на просторий балкон, каміном в якому майже ніколи не згасало полум’я.  В центрі стояв стіл, на якому завжди були солодощі та самовар зі свіжим завареним чаєм, м’які крісла зі срібною обшивкою, зручний диван для відпочинку й навіть зачаклований скляна шафа яка зберігала холод, в якій замість гардероба на полицях лежали завжди свіжі фрукти. Хол належав Дайрусу, і лише він надавав дозвіл, хто міг відвідувати хол.

— Дайрусе! — Діогена радісно заплескала в долоні, піднявшись із м’якого крісла. — Де ти був?

Її посмішка була широкою, а в сірих очах буквально виднілися іскорки закоханості.

— Хто? — сухо він запитав, навіть не поглянувши на дівчину, проігнорувавши її запитання.

Діогена розчаровано всілася на своє місце побачивши темну димку тіней, яка майоріла навколо тіла Тераі. Полум’я в каміні згасло, а кристали почали мерехтіти, мов їм щось заважало функціонувати. Так ставалося завжди, коли темна магія поглинала енергію з всього, чого лише могла доторкнутися. Принаймні в книгах саме так описували древню магію, про яку Діогенна лише читала.

— Дайрусе, це вже не смішно, припини! — Аттер підвівся з місця, на його обличчі ковзнула невміла посмішка. —  Ти лякаєш Діогену…

Калін не став продовжувати, коли відчув руку Дайруса у себе на грудях, яка стискала сорочку. Кілька секунд за які ніхто навіть не встиг кліпнути, як тіло Дайруса розчинилося в тінях й опинилося в іншому місці.

— Дайрусе! — скрикнула перелякано Діогенна, затуливши собі долонями рота.

Синопський був єдиним, кого не займала ситуація в холі, він продовжував розслаблено тримати чашку з чаєм, і єдиним його розчаруванням став згаслий камін.

— Та-а-ак, це я відправив цуценя до підземелля, — Аттер демонстративно підняв руки до гори,  мов «здаюся!» — Її треба було провчити. Що поганого в тому, що цуценя кілька годин поплаче в підземеллі?!

— Цербер, — вимовив холодно Тераі, його очі звузились, а губи склалися ледь не в одну лінію. — Смерть – це по-твоєму “провчити”?

Дайрус все ще стискав сорочку Аттера, дивлячись йому у вічі.

— Цербер – міф для початківців!

— Йолоп! — Дайрус жбурнув Каліна прямо в крісло, що той ледь не перекинувся разом з ним. — Цербер справжня істота, яка розгулює підземеллям. Він реагує на будь-кого, хто чаклує й все, що має білий колір чи його відтінки.