- 5 -

Істота зникла, тіло Астаро все ще тремтіло, навіть тоді коли Дайрус відпустив її. Якби не його підтримка. Вона б сповзла по стіні, мов викинута ганчірка. Елаї не знала, що конкретно з всього, що відбулося в підземеллі було найгіршим – рятунок темного принца, помста Діогени, чи чудовисько яке вільно розгулює лабіринтом під академією. Різко лють запаморочила їй здоровий глузд, й вона гучно засміялася. Астаро здавалось, що відлуння сміху розліталося по всьому підземеллі й це знову може прикликати звіра, який нещодавно їх облишив, та їй байдуже.

— Все гаразд?

— Ні, не гаразд! — Астаро відштовхнула руку Тераі, поглянувши на нього так, мов саме він був причиною її тремтячого страху. Вона перестала сміятися,  обличчя враз стало серйозним. — Весело, чи не так? — в її голосі чулася отрута.

— Послухай, я сюди прийшов, щойно дізнався…

Тераі не став продовжувати, широко розплющив очі й дивлячись на Елаї. Вона потягнулася до його коміра на чорній сорочці, почавши розстібати ґудзики наспіх. Її руки більше не тремтіли, навпаки, Дайрус відчував її холодну лють і шалене биття серця. Коли Астаро закінчила із його сорочкою, то потягнулася до його паска на штанях, але він її зупинив накривши її руки, своїми.

— Що ти робиш?

— Хіба не так тобі віддячують дівчата за твою турботу й героїчний рятунок?! Моє тіло тебе влаштує?! — вона різко смикнула руки, й почала розстібати свою сорочку. —  Щоб ти врешті відчепився від мене разом зі своєю купкою друзів. — Її очі були осклянілі, мов сльози одночасно змішалися із шаленством й  зупинилися в  часі. — Ні, не влаштує?! На жаль, іншого не маю.

— Припини! — на шиї та скронях в нього запульсувала вена, він відвів погляд в сторону, щоб не бачити ні її тіла, ні розстібнутих ґудзиків на її сорочці. — Я не знав…

Дайрус знову змовкає, коли підземелля заливає світлом від гасової лампи, яку тримає в руках куратор Ердман.

— Що це ви тут дітлахи влаштували?  — його схрещені руки, насуплені брови й невдоволений вираз обличчя не обіцяє щось хороше.

Тераі відступає на кілька кроків в бік, щоб затулити собою Астаро. Йому байдуже до розстібнутих ґудзиків на власній сорочці, але чому відчуття того, що поруч з ним дівчина не в зовсім належному вигляді перед викладачем – це не добре.

— Елая!

Всі говорили, що Мілет точнісінька копія Елаї, навіть попри їхні розбіжності в зачісках чи одязі, Дайрус міг сказати, що їх відмінність надто очевидна, щоб цього не помічати. Він провів байдужим поглядом Мілет, в очах якої палахкотіло полум’я. Сестра кинулася до іншої, міцно її обіймаючи.

— Все гаразд?

— Так, — сухо відповіла Елаї, відвернувшись спиною, вона стала застібати ґудзики на сорочці.

— І яка причина того, що двоє моїх студентів прогулюються небезпечним підземеллям?

Адоноель все ще тримав руки схрещеними, гасова лампа кружляла навколо нього зі сторони в сторону мов маятник.

— Перевірка на відважність, — промовила Елаї, зробивши крок й став в одну лінію з Дайрусом.

Тераі навіть не збирався застібати сорочку, він ліниво засунув руки в кишеню, косо дивлячись на дівчисько, яка говорила повну нісенітницю. Мілет його зовсім не обходила, яка швидко повернулася до куратора.

— Це зараз так перевіряють відважність?! Напівроздягнутими? — голос Адоноеля став серйознішим.

— Кураторе Ердман, ми повнолітні, — нагадав йому Тераі. — В чому ви нас зараз звинувачуєте?! Вхід до підземелля відчинений, жодної заборони сюди спускатися, немає. До лабіринту ми не наближалися. То в чому проблема? — легке роздратування лягло на його обличчя.

Дайрус не став чекати відповіді викладача, мовчки пройшов повз нього, направившись до виходу. Адоноель закочує очі, відчуваючи глузливість учня, якого навіть покарати він не може.

«Потрібно подати лист з проханням про замок на всі двері в підземелля!» — думає Ердман згадуючи останні збори в кабінеті директора.

— Студента Астаро, з вами все гаразд? — звернувся Ердман до Елаї.

— Так.

— Тоді прошу, повертайтесь до своїх кімнат.

Адоноель мав купу запитань до студентів, але здоровий глузд брав своє. Він розумів, що правди він не дочекається від них, а розбіжність в дев’ять років лиш зайве нагадувало йому про те, що ніхто із студентів не сприймає його викладачем серйозно, як решту.

Всю дорогу до корпусу гуртожитку Мілет не промовила жодного слова, і лише коли двері зачинилися за їхніми спинами, вона заговорила:

— Ти спала з Дайрусом? — вона дивилася на сестру, очікуючи відповідь на своє питання, яке скоріше було звинуваченням, а не цікавістю.

— Ти несповна розуму?! — гнівно промовила Елаї, сідаючи на ліжко.

— Тоді чому на вас обох були розстебнуті сорочки? — очі Мілет звузилися, й вона щільно поглянула на сестру.

—  Тобі ж все одно байдуже. Який сенс про це говорити? — Елаї зняла черевики, й залізла під ковдру, відвертаючись від сестри.

Сьогоднішній день був надто складним для неї й менше за все їй зараз хотілося говорити із сестрою, в якої інше бачення на всі речі стосовно неї.