2

На цей раз Руслан не підтримав реноме свого прізвиська. Чоловік виконав дану обіцянку і з’явився на урочистість вчасно. Приїхав не на мотоциклі, як цього побоювалася іменинниця, а на таксі. Одягнутий в чорний костюм й білу сорочу він своєю зовнішністю викликав заінтриговано-захопливі погляди у подруг й невдоволену гримасу на обличчі Миколи Олеговича.

– Вітаю з днем народження, красуне, – промовив Перекотиполе вручаючи Інні великого букета білих троянд й чмокнувши її в щічку тихо додав. – Виглядаєш просто фантастично.

– Дякую, – так само тихо відповіла жінка. – Ти теж сьогодні нівроку.

 Саме святкування вдалося на славу. Ресторанчик з передмістя виявився напрочуд затишним та комфортним. Кухня там була смачною, обслуга – першокласною, музиканти – вміли забавляти присутніх. Всі запрошені гості розважалися по повній і не скупилися на здравиці та тости в честь іменинниці. Лише Микола Олегович сидів з невдоволеним виразом на обличчі, і той вираз ставав все похмурішим та сердитішим.

Настрій у начальника почав псуватися з тої самої миті як в ресторані з’явився Руслан. Чоловік спідлоба зиркав за тим, як його молода коханка приймає розкішний букет від незнайомця, як вдоволено вислуховує його привітання та радісно при цьому посміхається. Він кидав роздратовані погляди на чужинця всякий раз як той заволодівав увагою компанії. А це у Перекотиполя виходило напрочуд вдало. Дотепні анекдоти, які змушували чоловіків хапатися за животи від реготу, вишукані компліменти через які кожна з жінок хоча б раз зашарілася. А коли розпочалися танці, то більш галантного кавалера годі було знайти.

Все це призвело до того, що Микола Олегович залишив ресторан не дочекавшись закінчення святкування. Зробив це так непомітно, що Інна зауважила його відсутність вже тільки тоді коли інші гості і собі почали розходитися. В голові у жінки промайнула думка, що в найближчому майбутньому їй напевне не вдасться уникнути «розбірок» з ревнивим коханцем, але зараз вона була іменинницею і не хотіла перейматися такими дріб’язковими неприємностями. Якось воно владнається, – легковажно вирішила вона почавши збирати отримані подарунки.

– Допомогти? – раптом почула Інна позаду себе. Жінка розвернулася й побачила за крок від себе Перекотиполе.

– Так, якщо не важко, – відповіла вона.

Чоловік взяв кілька найбільших пакетів, оцінюючи зважив їх в руках, а потім задумливо зазначив:

– Цікаво, як ти все це доправиш додому?

– А що таке? – здивувалася Інна, не розуміючи стурбованості Руслана.

– Ну, до комендантської години залишилися лічені хвилини. Не впевнений що вдасться викликати таксі.

– То що ж мені робити? – розгублено мовила жінка, бо тільки тепер усвідомила, що самотужки вона з цією проблемою не справиться.

– Я б міг допомогти тобі, якщо ти не проти, – мило всміхнувся Перекотиполе. – Правда доведеться іти пішки, але ж ти, здається, неподалік живеш.

Насправді вона мешкала доволі далеченько, адже, при допомозі Миколи Олеговича, нещодавно придбала нову квартиру в іншому районі міста, та кращого виходу у неї зараз не було. Закинувши на плече свою дамську сумочку Інна коротко кинула:

– Пішли.

Мабуть хвилин з десять вони прямували мовчки. Першою не витримала Інна.

– Ти сьогодні неабияк вразив мене, – промовила жінка зупинившись, щоб дати хоч трішки перепочити своїм втомленим ніжкам. Все-таки іти на високих підборах по міській бруківці справа виснажлива.

– Чим? – не приховував свого здивування чоловік.

– Не думала, що ти все-таки прийдеш на моє святкування, – чесно зізналася Інна.

– Розумію, – сумно зітхнув Руслан. – Ти і досі вважаєш мене безвідповідальним та легковажним. Таким собі перекотиполем, як мене багато хто позаочі називав в університеті.

– А хіба ж воно було неправдивим? – різко випалила жінка на яку чомусь нахлинули гіркі спогади минулого. – Ти і мене кинув без будь-яких попереджень та пояснень.

– Зізнаюсь, винуватий. Вибач. На своє виправдання можу тільки сказати, що зробив я це не з власної волі, а під впливом серйозних обставин.

– Настільки серйозні, що чкурнув не сказавши й слова? – в’їдливо запитала Інна.

– Так, – твердо відповів Перекотиполе. – Тепер про це вже можна розповісти, але кому воно потрібно через стільки часу.

– Мені потрібно, – промовила жінка й рішучим тоном додала. – Якщо я ще хоч щось значу для тебе.

– Значиш, але не зараз і не тут, – промовив чоловік.

– Тоді коли й де?

– Я ще не зробив тобі головного подарунку. Давай завтра гайнемо на відпочинок на Шацькі озера. Там про все поговоримо.

– Який відпочинок, які Шацькі озера? – вибухнула Інна. – Ти хіба забув що я на роботі?

– Знаю, але ж я пропоную тобі поїхати не на бозна стільки часу, а всього лише на ці вихідні. Завтра п’ятниця, можеш відпроситися, або взяти відгул. А в неділю ввечері ми повернемося додому. Якщо згідна, то організація і фінансове забезпечення подорожі на мені. То як?

– Гаразд, я спробую домовитися про відгул, – відповіла жінка після нетривалих роздумів та вагань.