Перекатиполе

Туман густий, хоч сокирою рубай – за крок нічого не видно.

Спішуйтесь, хлопці! – Нестор зупинив коня. – Перечекаємо, поки посвітлішає. А то ще з дороги зіб’ємося!

Сказав і враз відчув, як щось боляче кольнуло в серце.Кольнуло бо знав що каже неправду. Зіб’ємося з дороги, - шепотів. «Зіб’ємося». Та ні, лихий побери оті думки, вже збилися! Хоч і скачемо, та скачемо не туди. Скачемо, як вирішили і туман тут ні до чого. Та й врешті-решт у рідному таврійському степу з зав’язаними очима він, степовик з діда-прадіда, не заблукає. Як, до речі, і його кілька десятків хлопців, рубаних-стріляних, вірних і надійних, з якими удалося пробитися через червоні засідки з Перекопу. Закурити б! дістав цигарку. Чиркнув сірником – не горить, відсирів. От тобі й маєш! І так настрій – хоч стріляйся!

Батьку, тримай вогника! – меткий Остап помітив проблему Нестора і запалив сірника.

Бачиш, у мене не відсиріли! Прикурюй! – І відійшов у бік.

За тривалий час, будучи поруч у боях і за боями, Остап добре вивчив характер отамана, тож знав: завжди балакучий Махно любить палити мовчки, при цьому роздумувати, а потім різко приймати рішення. То цього разу батько не мовчав.

Отакі то справи, Остапе! Тікаємо з рідної землі до тещі в прийми. Та ще й тисячі братчиків поклали під тим проклятим Перекопом: здобули червоним комісарам перемогу, бодай би їх… Та що там – я винен, що повірив тому Фрунзе та іже з ним, улесливим словам про народну перемогу, про щасливе життя, яке відразу почнеться тількино подолаємо Врангеля. І що ж? поклав таких хлопців. Яких уже немає! А як віддячили червоні? Кулеметними чергами! Несподівано! Нам у спину!

Очі Нестора палали, мов дві жарини. Рука перебирала кобуру маузера. Остап злякався: невже батько збирається звести рахунки з життям? І якось підсвідомо простягнув Нестору баклажку зі спиртом.

Пом’янемо хлопців, батьку! Усіх козарлюг зраджених!

Обпалюючий трунок вдарив у голову. Нестор відчув на очах сльози. І зрозумів – треба добренько перепочити, бо рухатися далі просто бракує сил.

Приліг на воза. Заснути б! Та де! Про який сон може йти мова, коли не лише навкруги густий туман, а в голові – в сто разів густіший.

Чому так усе сталося? Такий вдалий був початок – куди вже краще! Пішли за ним нащадки славетних козаків-запорожців, кривавою мітлою вимели й червону, і білу нечисть з Гуляйполя і неслися далі й далі. Здавалось, ще трохи – і вільно зітхне Україна. Бо хто здатен зупинити стрімкий вал махновських лав? Німці чи австрійці, у яких за плечами світова війна, досвід, вдосталь зброї? Чи офіцерські денікінські полки, що вміли воювати дай Боже? Або червоні на чолі з брехливими комісарами? Так рубали ми і тих, і других, і третіх. Бо за нами люд. Не поодинці, а цілими селами йшли, мовляв, давай, батьку, зброю і веди в бій. І нікого не цікавило, якого кольору прапор майорить над верткими тачанками. Вірили не в прапор, а в батька, який почав криваву січу не заради своїх статків, не за землі і золото, а за щасливе життя сіромах.

Трохи відлягло від серця. Пригадалося, як під Олександрівськом в селі куди заскочили після бою, до його тачанки відразу підійшло чоловік до тридцять. У кількох за плечами були гвинтівки. У більшості – сокири, або й коси. Та й просто загострених кілків не бракувало.

А це що за воїнство? Чи не проти мене, люди добрі, воювати збираєтеся? Так трохи незручно з кілком проти кулеметів, засміявся.

Та ти, батьку Несторе, не кепкуй із нас. Приймай, краще у військо. Разом будемо битися з ворогами. Отак, як на твоїй тачанці написано: бий білих, поки не почервоніють, а червоних – поки не побіліють, чорнявий молодик змахнув сокирою.

Та не кепкую я з вас! А от запитати хочу: а хто ж земельку пахати буде, щоб був і хліб, і до хліба? Мабуть, баби самі не справляться. На них і так багато обов’язків навішано!

Оце ти, батьку, справедливо кажеш, виступила з гурту молодиця з чималеньким животиком, - а хто ж ниву оратиме, якщо всі мужики у військо? Он і мій песиголовець воювати зібрався. Вояка! П’ятеро діточок навоював, скоро шосте не забариться. Що ж мені самій робити? – Жіночка стала перед Нестором.

Іди, Варко, додому! Без тебе розберемося! – Довгобородий чоловік штовхнув дружину в плече. – Бач, розкомандувалась!

Як тебе звати? – запитав чоловіка, вже знаю, що твою дружину Варкою кличуть. А тебе?

А мене Федором.

Так ось, що Федоре, Нестор затягнувся цигаркою. – Варка правду каже. Комусь і поле обробляти треба, і дітей виховувати. Згоден?

Федір мовчки слухав. А Нестор продовжував:

Для війська провізія треба. Звідки вона візьметься, якщо всі – та й до війська? Так що, Федоре, зваж на це. А тим. Хто воювати охочий, скажу: перш ніж брати зброю до рук, поміркуйте. Он скільки гектарів панської землі тепер ваші. Господарських рук чекають.

Так воно то так, почулися голоси. – Не хвилюйся, з землицею впораємося, як належить. А ти, Несторе Івановичу, прийми у військо тих, хто молодий, бездітний. За це всім селом тобі низько вклонімося.

    Ой, ті спогади! І солодкі, і гіркі. Хмаркою пливуть… Ніби вчора все було… Та хіба лише в одному селі молоді козарлюги десятками вливалися в його армію.

    До десятків тисяч зросло було його військо! А це абищо – сила! І де воно? Лежать братчики в солончаках Чонгару, на Херсонщині. Лежать ті, хто переміг Врангеля, без яких задихнулись би червоні комісари, полягли б під Перекопом.