Глава 6. Впертість

Дем’ян продовжував сидіти в нічному клубі та спостерігати за Надею, яка, похитуючись, пішла до дівчат. По його руці стікала тепла червона рідина, але він зовсім не помічав цього. В голові досі прокручувалися її слова про кохання та ненависть до нього. Звісно ж, їхня зустріч тут не була випадковістю. За ці півтора року розлуки не було й дня, коли він не згадував про неї. Не було години чи хвилини, коли б він не ненавидів її… Але чому вона щойно, бачачи в ньому випадкового пересічного, вдавала із себе ображену? Так, він зробив усе для того, щоб вона ненавиділа його. Але ці очі… Ці чорні вуглинки, які блищали щойно сльозами, досі стояли перед очима.

Сьогодні зранку, коли приїхав до Яреми в клуб, дізнався про дівич-вечір, який влаштовувала Віталіна. Як тільки почув місце, в якому все мало відбуватися,  то ноги самі привели його сюди. Захотілося побачити Надю, поспостерігати за нею хоч здалеку. Дем’ян навмисне змінив голос, коли вона підійшла до барної стійки, бо розумів, що не хоче бути поміченим. Весь вечір чоловік спостерігав за Надею. Вона виглядала приголомшливо, ефектно, яскраво, але разом з тим холодно та відчужено. Постійно веселилася та підтримувала в усьому дівчат, проте це було схожим на оманливу оболонку. Невже вона справді кохала його? Невже справді була з ним не заради своєї власної вигоди?

Розуміння того, що він міг зробити поспішні висновки та розбити їхнє кохання і майбутнє вщент, роз’їдало і ятрило душу. Вона сказала, що завдяки йому з’явилася людина, без якої тепер не уявляє свого життя. Таким бовдуром Дем’ян не відчував себе навіть тоді, коли його перші починання в бізнесі зазнали невтішного краху.

Старлецький вкотре повернув свою голову в зал, але не побачив там дівчат. Мабуть, пішли танцювати. Спогади самі перенесли його в той день, коли він підготував неймовірний сюрприз, щоб освідчитися Наді, а натомість зробив усе, щоб вона його ненавиділа. Тоді, коли почув розмову між нею та Юрієм, був упевнений, що вона зрадила його, віддавши перевагу кар’єрі та грошам. Дем’ян не хотів, щоб за його спиною велися подвійні ігри й тому вирішив випередити Надю. Коли злість минула, то з’явився, як він тоді вважав, геніальний план з Аліною. Але, як тільки Надя пішла зі сльозами геть, то слідом прогнав і Аліну та розтрощив усе, що бачив.

Здавалося, що він більше ніколи не довірятиме протилежній статі. За весь цей час у його житті були жінки, але всього на одну ніч. Кожну він порівнював з Надею, у кожній, навіть ідеальній, бачив недоліки, і як тільки домагався свого, то чергова пасія ставала нецікавою.

Дем’ян довго дивився на столик, за яким ще зовсім недавно сиділа Надя та її шумна дівоча компанія і ноги самі понеслися на танцмайданчик. Він продовжував стояти в затінених місцях і на мить відчув себе маніяком, який підглядає за своєю жертвою. Йому надзвичайно хотілося підійти до Наді, обійняти її, вивести звідси, поговорити… Але знав, що зробить тільки гірше. Боявся, що сполошить її. Вони обов’язково поговорять, але не сьогодні.

До дівчат підходили різні кавалери, але, якщо іншим подобалися випадкові знайомі, то Надя всіх відштовхувала. Це тішило та бісило водночас.  Тішило, бо не бажав бачити біля неї когось іншого, окрім себе, й бісило, бо зрозумів, що не через нього вона себе так поводить. Згодом Дем’ян вийшов на вулицю та вдихнув нічне морозне повітря. І хоч надворі була глуха ніч, але раптом розум прояснився і зрозумів, що поводить себе, як неадекватний ревнивець, тому вирішив їхати якомога далі звідси. Однак, як тільки ступив декілька кроків,  то побачив Надю, яка виходила з клубу та кудись телефонувала й відходила від шумних компаній.

Дем’ян вкотре за сьогодні слухав не розум, а серце, тому одразу пішов за нею. Ще здалеку побачив двох типів, які теж наближалися до неї.

- Когось чекаєш, крихітко? – почувся голос одного з них.

Надя мовчала та й взагалі, здавалося, перебувала в своїх роздумах і не зрозуміла, що зверталися до неї. Дем’ян підійшов ще ближче, але перебував позаду неї, незнайомці ж наближалися з протилежної сторони.

- Дівчинко, ти ж нас чекаєш правда? – одізвався інший.

Ці двоє не виглядали небезпечними та й Дем’ян знав, що Надя вміє за себе постояти. Але ж не відбиватися їй від обох одразу, тому зробив те, про що мріяв цілий вечір. Наблизився ще на крок, а тоді обійняв її та притиснув до себе.

- Так, вона чекала мене, - проговорив до незнайомців, підморгнувши їм, - якісь проблеми?

- Та ні, - відповів перший, - хвилювалися, щоб ніхто не образив таку крихітку.

- Ви спізнилися, бо її вже образили, - пробурмотів собі під ніс Старлецький.

Незнайомці пішли геть, а Надя повільно повернулася обличчям до Дем’яна. Вона не виглядала здивованою чи злою. Чорні очі блищали переляком і заціпенінням. Думав, почне вириватися з його рук, але стояла незворушно. Хоча сумнівався, що за власним бажанням, а не від шоку.

- Ти? – мовила невпевнено, - невже це не марево?

- Марево, звичайно, - усміхнувся Дем’ян.

Від неї пахло алкоголем, погляд був розфукусованим, а на обличчі з’явився ледь помітний рум’янець. Якщо тверезою вона виглядала сильною, впевненою та незалежною, то захмелілою нагадувала маленьке вередливе кошеня, яке хотілося загорнути в своє пальто й нікому не показувати.

Дем’ян скористався її розгубленістю та міцно пригорнув до себе, вдихнув знайомий солодкий аромат її волосся і відчув пручання. Маленькі долоні вперто намагалися відштовхнути його, хоч він і не думав відпускати, лише на мить послабив свою хватку.